Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Рис. 4. Поширення археологічних культур третьої чверті І тис. н. е.: І — празька, II — пеньківська, III — колочинська.

В останні роки пошуки слов’янських старожитностей ведуться шляхом ретроспекції. Цей метод став давати позитивні результати лише після того, коли були відкриті слов’янські поселення V—VII ст., які вдалося однозначно пов’язати з писемними даними про слов’ян. Це відкрило нові можливості пов’язати склавино-антський період в історії слов’ян з етапом, коли всі вони виступали під одним іменем венедів.

Наше завдання тепер полягає в тому, щоб на основі археологічних джерел окреслити регіони становлення і кристалізації слов’янських ранньосередньовічних культур, які відповідають склавинам та антам, і шляхом ретроспекції розкрити їх витоки. Це, в свою чергу, буде обґрунтуванням слов’янської належності тих старожитностей більш раннього часу, які типологічно пов’яжуться з найбільш ранніми пам’ятками ранньосередньовічних слов’ян.

На території Східної і Центральної Європи вирізнено чотири групи слов’янських пам’яток раннього середньовіччя, які датуються в межах V—VII ст. н. е. Це колочинська, пеньківська, празька і дзєдзіцька культури. Вони, безсумнівно, належать історичним слов’янам, відомим за писемними джерелами під іменем венедів, склавинів та антів[129]. Слов’янські елементи помітні також в іменьківській культурі Саратовського Поволжя. Найбільшою і географічно центральною серед них є празька культура. Уже в VI ст. вона займає територію від Прип’яті та Середнього Дніпра на північному сході, до Дунаю на півдні та межиріччя Ельби і Заале на заході. На північ від Карпат вона доходить до верхів’я Вісли. Перші пам’ятки празької культури були відкриті на Волині наприкінці XIX ст. С. С. Гамченком[130]. Проте широкі археологічні дослідження цих пам’яток почалися лише після Другої світової війни. Поштовхом до них стала робота чеського археолога українського походження І. Борковського, видана в 1940 р. Саме І. Борковський на основі слов’янських поховань у Празі та інших зібраних ним музейних колекцій визначив хронологію цих пам’яток і місце серед слов’янських старожитностей[131]. На території України дослідженням празьких старожитностей займались Ю. В. Кухаренко, І. П. Русанова, В. Д. Баран, В. В. Ауліх, Г. І. Смирнова, Й. С. Винокур, О. М. Приходнюк, Б. О. Тимощук, Л. В. Вакуленко, К. В. Бернакович, С. І. Пеняк та ін.[132]. Одночасно пам’ятки празької культури досліджувались на території Румунії, Чехії і Словаччини, Польщі, Німеччини.

На схід від празьких старожитностей розташована пеньківська культура, що тягнеться широкою смугою з північного сходу на південний захід, від верхів’я Сіверського Дінця через Середнє Подніпров’я і Південний Буг, Середнє Подністров’я до Попруття. Далі на південь, у Нижньому Подунав’ї, на території Румунії схрещуються потоки празьких і пеньківських пам’яток. Вони нашаровуються на романський субстрат і на цій основі виникає група Іпотешт-Кіндешт-Чурел.

Дослідження пеньківської культури почалися лише в 50-ті рр. XX століття розкопками Д. Т. Березовця декількох поселень поблизу с. Пеньківка на Тясмині. Після публікації цих матеріалів і визначення їх хронології почалося вивчення багатьох інших пеньківських пам’яток В. П. Петровим, О. М. Приходнюком, Є. О. Горюновим, Г. Б. Федоровим, І. А. Рафаловичем та ін.[133].

Лівобережжя верхнього Дніпра, Десну, Сейм та верхів’я Сули, Псла і Сіверського Дінця займає колочинська культура. Дослідження її були розпочаті Е. О. Симоновичем, який у 1955—1960 рр. дослідив городища в Колочині[134]. Значні дослідження колочинських пам’яток здійснили П. М. Третяков, Л. Д. Поболь, Є. О. Горюнов, Ю. О. Ліпкінг та ін.[135].

Межі усіх цих трьох культур сходяться на Київщині. Можливо, однією з умов закріплення Києва як столиці східного слов’янства, було те, що він з самого початку виник на стику всіх трьох ранньослов’янських племінних груп.