Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Черняхівська культура. Скляні кубки ІІІ—IV ст.

Дніпропетровська обл., с. Військове. Календар на вазі черняхівської культури.

Миколаївська обл., могильник Каборга. Керамічне відерце IV ст.

Анти, за писемними даними, займали регіони на схід від склавинів та на північ від утігурів, між Дніпром і Дністром. Прокопій Кесарійський пише про них: «Народи, які тут живуть, в древності називались кімерійцями, тепер звуться утігурами. Дальше на північ від них (утігурів) займають землі незліченні племена антів»[124]. Сама назва «анти» проіснувала недовго, до початку VII ст. Останній раз їх згадує Феофілакт Сімокатта, що жив у першій половині VII ст. Він описує під 602 р. один з епізодів аваро-антських війн, коли анти потерпіли поразку. Після цього назва «анти» зникає зі сторінок історичних хронік. Очевидно, вони не могли бути повністю знищені аварами. Скоріше за все вони змішалися з племенами склавинів і прийняли загальну назву слов’ян, хоч з цього приводу існують різні погляди як істориків, так і лінгвістів. Деякі з них сумнівалися в тому, чи анти є слов’янськими племенами. Так, Г. Вернадський схилявся до думки про сармато-аланське походження антів[125]. А. Вірт, Л. Шмідт, А. Орлик та інші вважали антів черкесами[126]. Ці концепції в різний час були піддані справедливій критиці визначними слов’янськими істориками[127]. Нині, після відкриття й дослідження на території Південно-Східної і Центральної Європи, в регіонах, де за писемними джерелами жили анти та склавини, археологічних пам’яток V—VII ст. н. е., які однозначно визнані слов’янськими, ці концепції остаточно втратили своє наукове значення.