Посмертні записки Піквікського клубу

— Ура! — пискнув містер Вінкл.

— Ура! — підхопив містер Піквік, гепнув капелюхом об підлогу, потім нерозважливо швиргонув на середину кухні свої окуляри й вибухнув реготом, задоволений із своїх жартів.

— Дайте… нам ще одну… п… пляшку! — закричав містер Вінкл, почавши грімким і закінчивши ледве чутним голосом. Голова його схилилась на груди. Висловлюючи непереможне рішення не лягати та щирий жаль, що не „кінчив ранком старого Тапмена", він заснув. Двоє молодих велетнів, під керівництвом гладкого хлопця, віднесли Вінкла в його апартаменти, після чого тому ж хлопцеві доручив свою особу й містер Снодграс. Містер Піквік прийняв запропоновану йому містером Тапменом руку і зник тихомирно, усміхаючись ще лагідніше, ніж звичайно, а містер Вордл, попрощавшись з усією родиною так зворушливо, ніби його вели на страту, ласкаво згодився на допомогу містера Трандла і пішов нагору, даремно силкуючись прибрати поважного вигляду.

— Непристойна сцена! — обурено промовила дівуля — тітка.

— Огидлива! — підтримали її обидві молоді леді.

— Жахлива, жахлива! — приєднався до них і містер Джінгл, що пляшки на півтори випередив своїх компаньйонів. — Неприємне видовище… дуже, — Який милий чоловік! — шепнула містерові Тапмену дівуля — тітка.

— І до того ж гарний, — додала Емілія Вордл.

— О, безперечно! — погодилась тітка.

Наступного дня невтомний Джінгл устав спозаранку і, поки його компаньйони, знесилені вчорашньою гульнею, ще спали, подвизався за ранішнім сніданком, поставивши собі за мету звеселити весь дім. Зусилля його були дуже успішні, бо навіть глуха стара леді зажадала, щоб його найкращі дотепи переказали їй у розмовну трубку, і ласкаво зауважила, що він (тобто Джінгл) — безсоромний хлопець, і з цією думкою зараз же погодились усі її родичі.

Погожим літнім ранком стара леді звичайно гуляла й доходила до бесідки, де вчора подвизався містер Тапмен. Проводжав стару до бесідки гладкий хлопець, що, залишивши її тут саму, через півгодини повертався й відводив додому. Описана церемонія повторювалась з усією точністю протягом трьох літ, і стара була чимало здивована, побачивши, як того дня гладкий хлопець, замість залишити її та піти геть, відійшов на кілька кроків назад, пильно роздивився навкруги, а потім з надзвичайно таємничим виглядом наблизився до неї.

Стара леді була ляклива, як більшість старих жінок, і спершу подумала, що пухкий хлопець збирається силоміць забрати в неї гаманець з дрібними грошима. Вона хотіла була крикнути на гвалт, але старечі недуги здавна вже позбавили її змоги кричати. Отже, стара з почуттям невимовного жаху спостерігала всі рухи хлопця, надто коли він, щільно підійшовши до неї, крикнув їй у саме вухо, здавалося, загрозливим тоном.

— Місис!

Трапилося так, що саме на той час коло бесідки гуляв містер Джінгл. Він чув, як хлопець кричав „мі-сис!“ і спинився послухати, що буде далі. На це в нього були три причини. Поперше, він був від природи цікавий і нудився зараз; подруге, не мав ані трохи сумління і нарешті — круг нього росли густі кущі. Отже він стояв і слухав.