Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Це несумісність формальних політичних систем обох «держав»: націонал-соціалістичної — у випадку УНР, націонал-консервативної — у випадку ЗУНР. На відміну від сучасних «фахівців», яких до речі б назвати якщо не «фальсифікаторами», то принаймні «маніпуляторами», це абсолютно ясно бачили сучасники отого «об’єднання». «Політично і соціально це були протилежності, — констатував один із прем’єрів УНР Мазепа. — Галицький уряд був представником правої частини галицького суспільства. Ліва частина цього суспільства, що об’єднувала коло галицьких соціал-демократів та т. зв. Селянсько-Робітничого Союзу, стояла в гострій опозиції до цього уряду. Наддніпрянський уряд навпаки складався із соціалістів, а всі правіші угруповання ставилися до нього опозиційно».
Приречена від початку «об’єднана» УНР була, наприклад, і тому, що її утворення не було погоджено з новими господарями світу — Великою Британією, Францією та Сполученими Штатами, які мали свої погляди на повоєнний устрій Європи.
Але це була тільки одна причина. Були й інші. Наприклад, керівництво ЗУНР вважало першочерговим завданням активізацію воєнної боротьби з Польщею, не заперечуючи і можливості укладання відповідної угоди з Денікіним. Петлюра ж наполягав на зосередженні всіх зусиль на боротьбі з більшовиками — навіть за рахунок ЗУНР; можливість досягнення у зв’язку з цим угоди з Денікіним рішуче відкидалася.
Українці з їхніми нечуваними і небаченими в цивілізованому світі політичними ідеями та політичними ж практиками нічого, крім огиди, у керівництва країн Антанти не викликали. Не було в «соборників» і спільних позитивних мітів, усталених побутових практик, загальнонаціональних лідерів, об’єднавчих ідей, спільних підходів до наявних деномінацій тощо.
Саме цього не хочуть розуміти, не хочуть помічати, не хочуть прийняти сучасні фальсифікатори нашої історії та політики, які продовжують співати мантри та писати сутри на кшталт: «документи про об’єднання двох українських держав УНР і ЗУНР в єдиній державі мали велике значення для розвитку національної державності та подальшого поступу конституційних ідей в Україні». Або: «основою конституційних ідей в українській політичній та правовій думці протягом всього XX ст. в більшості своїй були ідеї, спрямовані на реалізацію українським народом свого невід’ємного права на самовизначення та побудову суверенної, національної, демократичної, української держави»[531].
«Соборна» УНР: протверезіння
На сесії УНРади, яка тривала 25 березня — 15 квітня, було ухвалено закон про утворення Сойму, законодавчого органу ЗУНР.
Вибори планували провести у червні за національним куріальним принципом, на засадах загального, рівного, безпосереднього, таємного та пропорційного виборчого права. Новообраний парламент мали скласти 226 осіб, у т. ч. 160 українців (70,8%), 33 поляки (14,6%), 27 євреїв (11,9%), 6 німців (2,7%) — відповідно до національного складу населення Галичини[532].
20 квітня ухвалили і закон про громадянство ЗОУНР, який визнавав усіх громадян ЗОУНР громадянами УНР, усіх громадян УНР — громадянами ЗОУНР[533].
Тим часом реалії життя були досить далекі від майже ідилічних формул, покликаних регламентувати життя суспільства та його відносини з державою. Щоденна реальність ЗУНР/ ЗОУНР — корупція, домінування локальних інтересів над загальнодержавними, катастрофічна нестача кадрів, ігнорування розпоряджень Державного секретаріату, втручання військових у справи, які належали до компетенції цивільної влади, зловживання революційною та національною риторикою[534]. Традиційні українські хвороби, немов рак, роз’їдали державне тіло.
Тим часом 19 березня польська армія почала наступ на Львів. 30 квітня місто впало. 24 травня новий наступ поляків з території Буковини підтримали румунські війська. За цих умов 24 травня Виділ УНРади та Рада Державних секретарів схвалили закон про передачу всієї повноти влади в ЗОУНР державним секретарям: судівництва — Осипові Бурачинському, земельних справ Михайлові Мартинцеві (1859—1919 рр.), а також, «в разі потреби», Агенору Артимовичу (освіти та культів), Михайлові Козаневичу (1877—1940 рр., публічні роботи та гірництво), Василеві Панейкові (закордонних справ), Михайлові Лозинському (заступник держсекретаря закордоних справ). Цим особам надавалося право «заступати правительство Західної Області Української Народньої Республіки, діяти від імені цього правительства і справляти урядові правні акти»[535].