Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Кордони ЗУНР на східному напрямку було поширено на схід від р. Сян. Загальна площа — близько 40 тис. кв. км, населення — 4 млн[525].
4 січня було визначено форму політичного ладу (закон «Про Виділ Української Національної Ради»). Закон, треба сказати, був цілком шизофренічний — поєднував непоєднуване — «колегіальний принцип голови держави із принципом одноособового шефа держави»[526]. Закон, зокрема, передбачав, що ця інституція виконуватиме «функції, що звичайно входять в обсяг уповноважень президента держави». Президентом Виділу став Петрушевич[527]. Другим законом «Про внесення змін до Статуту УНРади» ці функції передали Президії Виділу на чолі знову таки тим-таки незамінним Петрушевичем[528]. Новий склад Держсекретарiату очолив Сидір Голубович.
Акт Злуки
Головною запорукою фізичного виживання після державного перевороту, організованого військовим крилом УНРади, після проголошення ЗУНР усупереч польській більшості населення, як вони гадали, могло би бути адміністративно-територіальне й політичне об’єднання з «Наддніпрянщиною»[529].
Це, за їхнім розрахунком, відкривало можливість використати мобілізаційний ресурс УНР у боротьбі проти Польщі. Уже 1 грудня 1918 р. делегації Директорії та УНРади уклали у Фастові так званий «Передвступний договір» про злуку двох частин України в «одне державне тіло». ЗУНР та УНР заявили про свої наміри: перша — «увійти з усією своєю територією і населенням, як складова частина державноцілості в Українську Народню Республіку»; УНР, зі свого боку, — «прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки, як складову частину державної цілості, в Українську Народню Республіку». Обидва уряди взяли на себе зобов’язання здійснити «державну злуку можливо в найкоротшім часі, щоби <...> обі держави утворили справді неподільну державну одиницю».
3 січня 1919 р. конституційний закон про об’єднання ЗУНР та УНР був схвалений УНРадою.
Державний секретар Вітовський повідомив київське керівництво: «До Головного отамана Українського республіканського війська С. Петлюри. Київ. Із Станіславова. 3/1. Українська Національна Рада Західно-Української Народньої Республіки на засіданні дня 3-го січня одноголосно ухвалила й торжественно проголосила прилучення своєї території до Української Народньої Республіки в одну одноцільну Українську Народню Республіку. Хай злука, — писав Вітовський, — спаяна спільною пролитою кров’ю обох бувших республік, довершить мрію і щастя робочого українського народу»[530]. 16 січня відповідний офіційний лист до київської Директорії направили Президія УНРади і Рада Державних секретарів. 22 січня Злуку урочисто проголосили на Софіївській площі в Києві.
При цьому забули про одну просту річ. Сама УНР суто формально була проголошена Трудовим Конгресом лише 28 січня 1919 р. Це означає, що Злука, яку десятиліттями тупо оспівують вітчизняні ура-патріоти, з огляду на цю обставину (але не тільки) була не чим іншим, як фікцією.
На нікчемному з правової точки зору клаптику паперу стояли, з одного боку, підписи очільників ЗУНР, а з другого — чотирьох приватних осіб, які нібито представляли групу з п’яти фізичних осіб, що називали себе Директорією невідомо чого. З 15 грудня вони називали себе «Директорією УНР», УНР, яка була проголошена, нагадаємо, лише за 6 днів після Злуки!
Але навіть якби в авторів цієї трагікомедії було все бездоганно з формально-правової точки зору, справа об’єднання була приречена від початку. Дивує не те, що вона розпалася, а те, що вона проіснувала, нехай формально, чи то 173, чи то 175 днів — з 22/24 січня до 16 липня. Причин катастрофи, яка спіткала «Соборну Україну», багато, перелік зайняв би десяток сторінок. Назвімо лише декілька.