Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Однак, повернемося до справи. Можна з усією відповідальністю твердити, що не було би цієї оповитої загадковим жахом атмосфери роману, якби хтось у Росії (включаючи й самого автора) – час від часу щось би читав. Адже, вся вона, ця книжка – є типово російський синдром; синдром країни, де завжди не знають («про то знаєт Боґ да Вєлікій Ґосударь»). Не знають, однак, переважно того, що знати невигідно: «ми нє зналі!» Бо, якби читав щось із попередньої передреволюційної періодики хтось із Турбіних (або й сам автор), – не міг би не зустріти імені цього популярного ще перед Першою світовою журналіста і літературного критика. Познайомимося ближче з цією людиною, та – зрозуміло, із більш вірогідних джерел.
Симон Петлюра народився в Полтаві, в тому ж 1879 році, що й великий син Росії – Іосіф Сталін (Джуґашвілі) – у Ґорі. Який зробив для свого російського народу стільки, що той досі його забути не може. Але, на відміну від Сталіна та завдяки йому, – прожив не 74 роки, а всього лише 47. Сталін був сином бідного шевця; Петлюра був сином мало заможного візника, хоч і доброї української людини. Обидва вони були виключені з останнього курсу духовної семінарії, безпосередньо перед її закінченням. Обидва були соціалістами.
На цьому власне, рівнобіжність їх біографій (дивно – чимала) покінчується.
Із семінарії Петлюру виключили по–іншому, та це дає нам поняття про всю українофобність церкви московського патріархату в Україні. Справа в тому, що семінарист Петлюра був музично обдарованою людиною, добре співав та брав участь у семінарському студентському хорі, а часом – і диригував ним. Коли до Полтави завітав 1901 відомий український композитор Микола Лисенко – Петлюра запросив його на виконання хором забороненої (!) кантати композитора – «Б’ють пороги». Дізнавшись про це від своїх донощиків, ректор семінарії архієрей І. Пічета викликав до себе Петлюру та виключив із семінарії з «вовчим білетом» – без права продовжувати навчання в межах імперії.
Вже тоді, в семінарії, Симон Петлюра з іще двадцятьма студентами належав до таємної соціалістичної РУП (Революційної Української Партiї). Коли 1902 на Полтавщині розгорається потужний селянський рух спротиву (де все це тепер!), Петлюра бере в ньому участь та підпадає під розшук поліції. Він рятується на час на Кубань, яка тоді етнічно не порізнювалася від України, не була ще зросійщена.
Там він підробляє приватними уроками в Єкатєрінодарі, а потім потрапляє до складу історико–дослідницької експедиції Ф. Щербини, тоді члена–кореспондента Російської АН. Вона вивчає багату подіями епоху XVIII ст. та працює над архівами Кубанського козацтва. Потім, у своїх спогадах професор Ф. Щербина виділить колишнього семінариста Симона Петлюру, як набільш кваліфікованого зі своїх тодішніх співробітників, знавця історії України та її козацтва.
Але, 1903 політична поліція дістає Петлюру й на Кубані, та він перебуває в арешті з грудня 1903 по березень 1904, коли його випускають під заставу.
Звільнившись, він мерщій тікає до Києва, а звідти виїздить до Галичини, де у Львові бере участь у конференції РУП, яка на той час розкололася, приєднавшись частково до РСДРП. Розкіл стався з національного питання, яке один із засновників РУП – Дмитро Антонович, син відомого історика В. Антоновича, – вважав неіснуючим: «Пролєтарії всєх стран, соєдіняйтесь!». Петлюра обстоює першорядність національного питання та потрапляє до нового керівництва РУП, яке тепер орієнтуєься, радше, на національно свідоме українське селянство, а не на денаціоналізований та декласований пролетаріат. Впродовж 1905 року він набуває й журналістського досвіду, редаґуючи друкований орґан партії, часопис «Селянин».
Рік у Львові був дуже плідним. Петлюра не тільки сам пише до «Селянина», «Волі» або «Літературно–наукового віснику», але й близько знайомиться з Iваном Франком та Михайлом Грушевським. Поповнює, як може, і власні знання (це він робитиме усе життя) відвідуючи лекції в університеті.