Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Він тоді – як у воду глядів, бо коли п’ята колона Москви підняла у січні 1918 проросійське повстання на «Арсеналі», – гайдамаки його миттєво придушили. Вони, поруч з УСС, до кінця полишалися найбільш боєздатними частинами української армії, та в останній раз показали це тоді, на Віслі. Разом із польськими леґіонами чимдуж погнали більшовицький набрід назад, до Росії, врятувавши Європу.
В той час, як на початку війни можна було (а точніше – доводилося) орієнтуватися на Австрію та Нiмеччину, то часи змінювалися, і Петлюра, як недругорядний політик, це добре розумів; що повоєнний устрій Європи вирішуватимуть переможці, союзники, та на них і потрібно переорієнтовуватися. Та почав це ще в часи ЦР, хоч не знайшов підтримки тоді. Тому він не співробітничав із німцями та наприкінці епохи УЦР і впродовж гетьманату – перебуває в опозиції, головою впливової громадської орґанізації – Всеукраїнського Союзу Земств. Наприкінці гетьманату його заарештовують 27.07.1918. Офіційна версія – за підготовку антигетьманського заколоту, але… 13.11.1918 він опиняється на волі, звільнюється з–під арешту.
Підґрунтя всієї справи було радше в тому, що гетьманська влада, разом із окупантами, розпочала арешти громадських активістів, а Петлюра, як голова Союзу Земств, – направив з цього приводу офіційний протест німецькому послові в Києві, баронові фон Мумм. Це й викликало, правдоподібно, обурення самого гетьмана.
Директорія, що з уходом німців змінила гетьманат, була з самого початку недієздатною, бо в основу її формування був знову покладений принцип міжпартійного представництва (досвід УЦР так нічому й не навчив). А тут, не забудемо, не в стані були досягнути єдності навіть у простішому питанні: бути Україні незалежною державою, або ні. Як тут було виробити якусь спільну програму, спільну політику? Поготів, головою Директорії став усе той же спільник більшовиків, непотопимий В. Винниченко; наскільки пихатий, настільки ж і нездарний.
Марно представники УСС на київській державній нараді у січні 1919 пропонували єдине розумне: замість політично аморфного збіговиська партійних діячів у Директорії, – створити орґан диктатури, з трьох: С. Петлюри, Є. Коновальця та А. Мельника. Це був оптимальний вихід із ситуації. Бо всі троє були завзятими прибічниками національної ідеї, чого ніяк не можна твердити щодо переважного складу Директорії. З iншого боку, політиком там був один Петлюра, який, у свою чергу, не мав військових амбіцій, хоч на справі й знався. А Є. Коновалець і А. Мельник – були досвідчені військові, та на той час не займалися політикою. То був би найліпший вихід; але пропозиція була відхилена.
Тим часом соціал–демократи остаточно продають Україну більшовикам і виходять зі складу Директорії, припиняючи свою підтримку й офіційно. З цієї нагоди відбуває за кордон перший голова Директорії, а заразом її ініціатор, В. Винниченко. Який вважає, напевно, що з нього – досить, і так – розвалив усе, що тільки міг… За ним подається й президент УНР М. Грушевський та інші: капітуляція. Симон Петлюра полишається з історією один на один. Він давно подолав свої соціалістичні упередження, але в складі його Директорії є ще соціалісти–самостійники, які продовжують підкопуватися під Головного Отамана; твердо знаючи, при цьому, що жодних власних планів на майбутнє у них немає.
Починає розвалюватися останнє, що утримує Україну – фронт. На півночі 29.04.1919 бунтує командуючий Північною групою військ УНР – В. Оскілко, а 9.05.1919, і собі бунтує в Проскурові П. Болбочан. Обидва вони теж не мають нічого за душею, та може полестилися на якісь обіцянки більшовиків. Петлюра вмить ліквідує заколоти, але Директорія весь час відступає перед більшовицькими бандами.
Починаються саме ті короткі часи, коли, як писав наш незабутній Юрій Клен: «У вагоні Директорія, під вагоном територія».
Терміново потрібна була якась допомога з–зовні, але… Антанта, політично недоумкувата та короткозора, до кінця покладала всі надії (та викидала на це гроші) на збанкрутіле від початку «бєлоє дєло». Якби хоч частина цих засобів підтримки перепала тоді Україні, – більшовизм міг би бути реально локалізований у самій Росії, що навряд чи призвело би до Другої світової. Але, у Європі ХХ ст., на відміну від минулого, – був відчутний брак розумних політиків. Гріх було би тут не навести знову той випадково знайдений уривок із текстів самого Симона Петлюри, якого ми вже наводили вище (Доп. I). Усього два речення, але який же точний політичний аналіз, глибокий та блискучий: