Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Крім відновлення козацтва Павло Скоропадський створив і більш широке громадське об’єднання – Українську Народну Громаду. А те, що її підтримали селянські демократи з УДХП – брати В. та С. Шемети, В. Липинський та М. Міхновський, – вже про щось свідчить. Бо, партія хліборобів–демократів – насправді представляла інтереси широких кіл народу. А УЦР, не забудемо – за своє коротке панування, тільки на те й спромоглася, що розвалити армію та націоналізувати землю; отже, як вона комусь із хліборобів перед тим і належала, то тепер – і того не було.
Тому й не дивно, що Хліборобський з’їзд – досі численніший з усіх попередніх (6432 делегати) 29.04.1918 проголосив Українську Державу на чолі з гетьманом: дотеперішнє напівбезладдя не принесло нічого доброго, ні країні, ні народові.
Того ж дня, кажуть, засідала востаннє й УЦР, яка для чогось обрала М. Грушевського президентом УНР. А це викликає принаймні два запитання до сов… перепрошую до українських істориків:
1. Сталося це – перед обранням гетьмана, чи після?
2. А, як і сталося перед, то скільки часу пробув президентом пан професор М. Грушевський? – добу, годину?
Бо, саме за це ж, за президенство спорудили йому його теперішні спадкоємці монументальний пам’ятник у Києві. Чи не тому, що мало приваблива ідейка перетворити Україну на прохідний двір поміж Московією та Європою – своєрідну «пріхожую Россіі», – тягнеться, хіба, з тих часів…
Не можемо не відзначити тут і двох інших цікавих сторін цього перевороту, які рішуче протирічили кривавому духові ХХ ст. По–перше, влада УЦР була настільки формальною та практично ні до чого не втіленою, що цей переворот стався майже без кровопролиття. По–друге, ніхто з попередніх владних структур при цьому не переслідувався, не сталося жодних арештів, що би там про це не брехали більшовики. Користувалася подібною брехнею, на превеликий жаль, і Директорія. Але, ми знаємо велику кількість діячів УНР, що були потім знищені більшовиками, а от – хто ж був знищений гетьманським урядом? – прошу, знайдіть. Отже, хоч подібну дезінформацію завжди можна очікувати від соціаліста В. Винниченка, але – не можна дарувати Петлюрі.
Новоявлений президент М. Грушевський виправився нарешті на свою дачу в Грушках, під Києвом, а В. Винниченко та інші провідні діячі УНР продовжували жити в Києві. Єдиним виключенням був, хіба, отой арешт С. Петлюри перед кінцем семи місяців гетьманату.
Але, саме тут, саме в цьому була ахіллесова п’ята гетьманату. Він не потурав більшовикам, хоч їх і не надто переслідував. Але, як адміністрація УНР була просякнута прибічниками ялової соціалістичної ідеї, з якими не в стані був упоратись і С. Петлюра, – так і тепер, їх місце зайняли прибічники збанкрутованої «бєлой ідєі», поборники старої «єдіной і нєдєлімой». Збройні сили гетьманату розвалив, принаймні, призначений Скоропадським білогвардійський генерал Келлер. Замість розбудови армії, він став заводити в ній старі царські порядки; були й інші.
В кінці гетьманат перетворюється на справжнє кубло «бєляков», але як вони гребували гетьманатом та всією Україною, можна зрозуміти тільки почитавши спогади когось із цієї банди шовіністів; скажімо – отого ж Дєнікіна.
Дуже важливим для розуміння історії, є чітко уявляти собі сенс того, що відбувалося. Щодо УЦР, то вона була надто вже наближеною ідейно до «свєтлого будущєґо», яке мало наступити після 1920. Пригадайте усі оті її «націоналізації». Гетьманат же, хай сам Скоропадський цього й не прагнув, – був надто близький до царизму минулого. Бо, хоч і були люди, остаточно віддані національній ідеї, як от Д. Донцов або М. Міхновський тощо, але не було помітної народної маси, яка би свідомо підтримувала національну ідею, – не було справжньої нації.
Гетьманський уряд виявився набагато дієвішим від уряду УНР, та це досить добре простежується за всіма об’єктивними показниками; як у зовнішній діяльності, так і у внутрішній. Гетьман, як вправна військова людина, мав навички адміністрування, а до того умів підбирати собі помічників не за своїми партійними схильностями (яких, практично, не було) або за їх політичними амбіціями (яких не толерував), а – за найпростішою ознакою, здібністю або навпаки, нездатністю. Коротше кажучи, влада – замість видавати пишні, хоч і ні чим не підкріплені універсали, – запрацювала. Та, в міру своїх можливостей, – примусила працювати й інших.