Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Слово «німецький» експлуатується тут з очевидно ксенофобними цілями, – налякати читача та принизити гетьмана. На це зауважимо, що для нормальної людини це є просто позначення сусідської нації, з якою у нас можуть бути різні інтереси, а часом – і спільні. Саме так тоді й було. А вже про «слабовольність», «амбіціозність» та «славолюбство», – вибачайте: не панові Винниченку писати. Бо саме з цієї трійці складався він сам.
А, щодо націй та народів, то не забудемо історії, – єдиним народом світу, інтереси якого були завжди протилежні нашим, – завжди був російський. Що й є непідважним вислідом нашої історії, принаймні з року 1169.
Можна шкодувати, можна жалкувати, але від нас це ніколи не залежало; ні в чому…
5. Симон Петлюра
Збереглася розлегла іконографія Симона Петлюри. Він був невисокий, рухливий; мав високого лоба, сірі очі, прямий ніс, енерґійно стиснутий рот, завжди готовий до посмішки, лице видовжене, русявий. Обличчя прямодухої людини, чесної перед собою та іншими. Ні в чому не схожий на обраних йому історією соратників, ні на маститого (може – й передчасно) Михайла Грушевського, ні на Володимира Винниченка, незмінно стурбованого одним, – а, чи нема тут, поруч, когось, хто насмілився би не віддавати належне його особі? А оте «належне» було – самі знаєте, не абияке… Принаймні, – значно більше, ніж мало бути насправді.
Постать, що потрапляє до історичних досліджень, – є постаттю історичною, але ґарантовано історичною вона стає лише потрапивши до художньої літератури.
Цікавим з цього боку є роман М. Булґакова «Белая гвардия» (1924), що описує не тільки зазіхання «ґоспод офіцєров» на прихильність «рижєй Єлєни» (до речі – одруженої) у домі № 13 на Андріївському узвозі в Києві, але й побіжні події кінця гетьманату. Все – з точки зору невігласного російського обивателя; до них належить, зрозуміло, і автор твору, на який звернув увагу сам «тов. Сталін І. В.»; а тому – звернемо увагу й ми. Власне з цього твору та того ж сюжету п’єси, починаються відносини письменника зі Сталіним, які дещо охолоджуються по тому, як письменник забажав написати п’єсу про Сталіна у молоді роки. Той же, творець «культа лічності» за Н. С. Хрущевим, – такого відвертого лакузництва не полюбляв. Не кажучи вже про те, що не все що з ним траплялося у ті роки – було до оприлюднення. Втім – як і потім.
Жах перед Петлюрою переповнює собою сторінки роману. Здається, часом, що навіть жорстокий зимовий вітер зловісно завиває – «пєтлю-у-ра-а, пєтлю-у-ра-а…». Це, дослівно, якийсь первинний, первісний жах – терор–антіко, якого задовго перед тим описав нам Максим Кирієнко–Волошин. Поготів, про Петлюру в тодішньому Києві – нікому й нічого невідомо. Може в тому й основна причина, бо головний жах первісної Росії – то жах невідомого. Хто є Петлюра? – ставиться запитання вже наприкінці першої півсотні сторінок. Як і питання: «Кто стоіт за нім?» – не дивуйтеся, в Росії завжди за кимось стоїть хтось; «какови єго сіли?» – знову, невідомо. Ще кілька десятків сторінок далі полковник Малишєв заявляє: «у Пєтлюри на подступах к городу свишє чєм стотисячная армія». А ще потім виявляється, що «Пєтлюра, кроме того, єщє і погромщік». Але, «кромє чєго – того»? – крім того, з’ясовується, що «он єщє і мєрзавєц». Ось, власне, і все про Петлюру – «мєрзавєц і поґромщік».
До головної зовнішньої події роману, приходу Петлюри, різні люди готуються в різний спосіб. Всім добре відомий доктор Куріцкій – раптом перетворюється на якогось Курицького, уявляєте? Він, та ще кілька диваків, що досі поводили себе цілком нормально, та про яких усі гадали, що вони є добрі руські люди, – починають розмовляти між собою якоюсь дивною мовою, якою звичайний «кот» буде «кіт», а вже «кит», – взагалі, невідомо як.
Інші, патріоти, як хоробрий російський полковник Най–Турс, турбуються про гідні однострої своїх майбутніх «бєлих» захисників «матєрі ґородов русскіх», бо – погодьтеся, щоби потім зривати з себе в панічній втечі «поґони» і «кокарди», – треба їх спочатку мати.
Російська жовторота юнкерня, під проводом «ґоспод офіцєров» силкується затримати пришестя жахливого Петлюри, але… Хоробрий полковник Най–Турс вимушений дати останню команду: «сривай кокарди, поґони, подсумкі!»
По цьому, природно, підвищуються фонди Петлюри – «пришєл Пєтлюра, а у нєго мілліон войска…» Так, скільки ж насправді, того українського жаху: сто тисяч чи мільйон? І все це, тільки подумати, аби затриматись у місті всього сорок сім днів!
Доблесний російський полковник Най–Турс (Фелікс Феліксовіч, як не помиляюся), – це й є, по Петлюрі, головна дієва особа роману; немов його заперечення, антитеза. У самовідданому опорі Петлюрі він накладає головою, а його злиденні рештки витягає за ногу з гори трупів моргу «анатомкі» Ніколка Турбін, разом із сестрою полковника, аби гідно поховати героя. Це виходить, мимохіть, якимось символом роману, бо показує, що Росія жива не стільки російськими Турбінимі, скільки отими доброхотами, невідомо з кого; як ми тепер би сказали «інтєрнаціоналістамі». Його справжнє походження не визначили би й академіки етнографи, але й це не є важливе. Важливе одне, щоб він розмовляв тільки «на вєліком і моґучєм», а не якоюсь там «мовой». Та, наклав би головою за «русскоє дєло» – непотопиму «єдіную і нєдєлімую».