Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Повернувшись в Росію після жовтневого маніфесту 1905, по амністії, він працює в редакції щоденної «Ради», яку з вересня 1906 видає відомий Євген Чикаленко (1861–1929), публіцист, господарник і меценат.
У цей період Сергій Єфремов, людина твереза та скептична, засвідчує С. Петлюру як чистого соціал–демократа, хоч на відміну від них Петлюра ніколи не нехтував національно ідеєю; просто, вважав, що за капіталістичного укладу вона не знайде повного втілення.
У роки реакції повністю припиняється український друк, та Петлюра подається до Пєтєрбурґу, потім до Москви. Працює бухгалтером у досить солідних підприємствах. Тут ми знову можемо подивуватись здібності цієї людини, – ознайомившись із будь–якою новою галуззю людської діяльності – хутко досягати фахового рівня.
Улюблена професія – журналістика, повністю повертається до нього лише з 1912, коли він, разом із О. Сальковським, засновує та видає в Москві журнал «Украинская жизнь» (УЖ), який гуртує круг себе українців та проіснує до самої революції (1912–1917). За роки реакції Петлюра ще більше укріплюється в національній ідеї, в необхідності незалежності України, а тепер цьому сприяє й полеміка з російськими шовіністами, В. Щєґолєвим та П. Струве. А найбільше те, що автором УЖ стає Дмитро Донцов, видатніший з теоретиків націоналізму.
Вони переписуються, дискутують про майбутнє України. Нью–Йоркське видання статей, листів та інших документів Симона Петлюри (1979), – містить більше тридцяти листів до Донцова (з грудня 1911 по січень 1914). За ними можна простежити зміцнення національних позицій Петлюри. Із діячів Других визвольних змагань – він був найвідповіднішим у цьому, на відміну від дещо безхребетного М. Грушевського з його автономією, та, дещо, невігласного В. Винниченка, для якого усе українство вичерпувалося суто декоративними прикметами.
Як зразок його ставлення до справи, наведемо його власну характеристику Івана Франка:
Все поверхове, формальне, нечесне і деморалізуюче в національному патріотизмі, все далеке від непідкупної любови розлитися по національному орґанізмові, запліднивши його сили, – все це знаходить в особі І. Франка ворога, борця й протестанта. Франків протест має подвійний характер. У громадсько–поетичній проповіді поет має на увазі: 1. реального ворога, частково історичного, частково сучасного, що його насильство сковувало й сковує розвиток українського народу, і 2. ворога, що затаївся в колективній душі українській в здавен понівеченому історією національному «я», який ще небезпечніший, ніж перший.
Що він іще «небезпечніший, ніж перший», – це ми добре знаємо в наші часи. А загалом, – яка гранична точність висловлювання – не шереговим журналістом і критиком був Симон Петлюра…
Підчас Першої світової Петлюра потрапляє до армії, але працює в інтендантстві, і там хутко опановуючи фахові вершини.
У визвольну боротьбу Симон Петлюра включається на І Всеукраїнському військовому з’їзді в травні 1917. Там він, наперекір В. Винниченку, виступає за негайне створення національної української армії, та своєю незмінною переконливістю добивається потрібних йому рішень. Там же він стає головою Українського Генерального Військового Комітету та поринає до праці. А незабаром і потрапляє до складу ЦР. Тоді Україна ще не порвала з Тимчасовим урядом, та на початку вересня Петлюра відправляється до А. Кєрєнского та добивається домовленості про створення 15 українських дивізій. Та, якщо їх стільки й не виникло – то вже не його провина. Бо він особисто доклав усі зусилля до забезпечення армії всім необхідним, спираючись на власний інтендантський досвід. Одночасно зростала більшовицька загроза, та 15.12.1917 на засіданні Генерального Секретаріату Петлюра домагався остаточного вирішення цього питання: воюємо ми, чи не воюємо? Цікавою була тут позиція Винниченка, стійко пробільшовицька: він пропонував запитати про це Совєт Народних Коміссаров. Однак, був прийнятий ультиматум СНК з вимогою припинити війну проти України та створений Комітет Оборони, на чолі з Петлюрою (С. Петлюра, В.Єщенко та М. Порш).
Несподівано 18.12.1917 С. Петлюра димісує з Генерального Секретаріату ЦР. Справа була, схоже, в тому, що більшовицька загроза вимусила шукати союзників, та опінії розділилися: німці чи Антанта? Судячи з наступного, перемогла тоді німецька партія, що й спонукало Петлюру подати до димісії. Бо, він вів якісь попередні переговори з союзниками, та навіть домігся певних грошових сум. Тепер він і вирішив їх використати, розв’язавши собі димісією руки, виправився на Лівобережжя, де хутко створив на англо–французькі гроші гайдамацьку армію з двох кошів, – червоного та чорного.