Аналітична історія України

Головний Отаман звертається за допомогою до єдиної сили, до якої можна звернутись: новонародженої Польщі, як же ще слабкої, але визвольні змагання котрої стали успішними саме завдяки своєчасній допомозі Антанти. У якої, однак, не вистачило розуму забезпечити таку підтримку Україні та Білорусі. Польща так само слабка, їй усього тільки два рочки, але… нічого іншого не полишається. Поготів, один із її – Польщі – офіційних засновників, генерал Юзеф Пілсудський (1867 – 1935), знався з Петлюрою ще в їх давні соціалістичні часи.

За все треба платити та страждає соборність, – Україні це вартуватиме Галичини, з якою вона щойно (хоч і перший раз у житті) об’єдналася. Переговори займають кілька днів, усе треба полагодити, все гранично уточнити (21–24.04.1920), але все врешті погоджено.

Петлюрі за цей союз – хто тільки не дорікав. Від завідомих ворогів усього українського – більшовиків, і до учасників Визвольних Змагань; у першу чергу тих, хто й спричинили їх занепад, ясна річ. Але, не забудемо, що без цього союзу могло не статися дива на Віслі, яке відсунуло більшовізацію цілої Європи. Бо, не забудемо: Польща була єдиним бар’єром на шляху до неї. Послаблена та ще й розкладена більшовиками Німеччина (пригадайте, хоча би, «Дас нойнте новембер» та Баварську революцію), – стала би легкою здобиччю совєтів, а там… Але, – не стала.

Цей захід Головного Отамана – радикально змінив хід історії. Не забудемо, до цього ж, і офіційну подяку УНР та Петлюрі від голови Угорщини, контр–адмірала Міклоша Горті (1868–1957). За те, що Україна не пропустила більшовиків до Угорщини, на допомогу катівському режимові (21.03–1.08,1919) Тібора Самуельї та Бейли Куна. І таке щось, це теж не мало; бо, скільки би ще людей вони могли понищити!

Симон Петлюра еміґрував останнім, та деякий час знаходить притулок поруч, у Польщі, у Пілсудського. Але, Ризька мирна угода 1921 зобов’язує Польщу не допускати політичної діяльності еміґрантів, та Петлюра, перемінивши по черзі Угорщину та Австрію, – врешті оселюється наприкінці 1924 у Парижі, поновлюючи свою улюблену журналістську діяльність (журнал «Тризуб»).

Там його 25.05.1926, білого дня, убиває на вулиці найманий сталінський кіллер, дрібний кримінальник в минулому добре знайомий австро–угорській поліції, – Самуіл Шварцбарт; мститься на ньому за «українські жидівські погроми». Смертельним був уже перший постріл, але він буде стріляти й стріляти в лежачого на землі Петлюру, а той, кажуть, лише прохрипить йому (він завжди апелював до розуму): «Досить…досить…» Та – не досить було Шварцбарту, що відробляв своє.