Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Було, нарешті, укладено якусь–такусь угоду з Росією, яка визнала Українську Державу, – мабуть німці у Бересті натиснули; та оскільки вони стояли й в Україні… Як тільки вони змушені будуть піти, а Росія вжиє всіх сил на те, щоб їх розкласти, – вона на цю угоду за своїм сталим звичаєм наплює. В Києві існували тоді дипломатичні представництва десятка держав, та ще по двох десятках їх – працювали українські дипломатичні представництва. Щось там дійсно робилося.
Було би марно звеличувати часи гетьманату, й там було зроблено чимало помилок, але… Як подальша доля УЦР майже не викликає сумнівів – вона, з усією своєю соціалістичною демагогією мала, рано чи пізно, розчинитись у потужному злочинному інтелекті Москви, провалитися згодом у чорну діру СССР, – то гетьманат мав шанси стати європейською державою; якби тільки зумів забезпечити собі чиюсь мінімальну підтримку в часи більшовицького наступу. Та, державою не будь–якою, можливо, – демократичною та освіченою. Бо, серед її міністрів були не тільки росіяни, що тільки шпигували на користь або Дєнікіна або Троцкого, а були й цілком прийнятні люди. Які за сім місяців гетьманату зуміли зробити непорівняно більше, ніж ота УЦР за двічі більший термін.
По Україні було відкрито цілу сітку нових українських середніх шкіл, та ще й нові університети: в Києві, Кам’янці на Поділлі та Дніпропетровську. Було переведено на українське викладання старі університети, разом із Київською Політехнікою. Було, нарешті, засновано Українську Академію Наук. Чи це мало?
Врешті, це з його часів, гетьмана Павла Скоропадського, існує тризуб як герб незалежної України (закон від 18.07.1918). Його підтвердить згодом 3.01.1919 і Головний Отаман – Симон Петлюра.
Чимало було зроблено гетьманом для відновлення української автокефалії, для створення сталої української армії, заснованої на періодичних призовах та підготовці для неї постійного офіцерського корпусу. Але, на все це, зрозуміло, семи місяців вистачити не могло. Якби до них додалося принаймні ще сім, то важко й передбачити, якими могли бути наслідки.
Істотно нашкодила Директорія, бо подолавши гетьманат, вона зобов’язана була прийняти на себе і всю відповідальність за подальше: лягти кістьми, а будь–що відбити більшовиків. Бо, саме завдяки наступу УСС на Київ з боку Білої Церкви – розпочалося повстання проти гетьмана. А за тим прийшлося зняти на допомогу Києву війська зі сходу, чим негайно скористалися більшовики, посунувши лавою на схід України. Так, чи не краще було отій Директорії – постривати? – дещо прикартати власні амбіції. Або спромогтися дійти компромісу з гетьманом? Ні, та сама соціалістична сверблячка, бачите, не дозволила.
Та, не постривали, не дійшли… Більше від того, у першій же відозві до народу, сам Петлюра писав про «…зрадника, колишнього царського наймита, генерала Скоропадського…», який за свої злочинства оголошений поза законом. Які саме «злочинства»? – а як же, от: «за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сел і за насильства над робітниками…»
Ой, пане Верховний Головнокомандуючий, а де ж це ви такий кривавий терор бачили? – та, чи був він взагалі? – та, чи не здається вам самому таке щось звичайною більшовицькою демагогією, останнім відлунням власного соціалістичного минулого? Не так легко, видно, позбавитись їх остаточно, отих «родімих пятєн соціалізма»…
Особливі претензії, зрозуміло, до союзників Антанти, які обіцяли, обіцяли… Дещо вибачає оту Антанту її власна повна нікчемність. Вони охоче ув’язалися до війни, не маючи на це нічогісінько за душею: ні грамотних політиків, ні добрих генералів. Бо «усмірять» якихось там неґрів, то не воювати в Європі. Та попри всю свою потугу не вибралися би з патової ситуації без допомоги американців, які вимушені були вперше брати участь в заокеанських війнах. Такий стан, попри набуті уроки, буде загострюватись, та якщо у Першій Світовій американці просто допомагали подолати пат після поразки Росії, то у Другій Світовій ми можемо прямо казати про врятування ними французької та англійської державності.
Вони ж, союзники – з упертістю хронічних ідіотів до кінця підтримували оте очевидно збанкрутіле «бєлоє воінство» та думки не мали викласти свої гроші на щось не збиткове.
Кінець гетьманату змінив і статус гетьмана, тепер він був політичним еміґрантом, колишнiм головою не існуючої більше, хоча багатьма й визнаної держави. Однак, він залишився людиною, що користувалася повагою політичних діячів при владі. Його суспільний статус навіть вищий за статус його наступника, Симона Петлюри, останньої владної леґітимної особи України, що оселюється у Парижі. Гетьман живе віднині в затишній домівці у Ванзеє, під Берліном.