Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Згодом його навідав там полковник Євген Коновалець. Він сумно зізнався тоді: «Віддав би десять років життя, щоб тільки не було того повстання проти гетьмана…» Так, ця людина розумілася на історії. Невчасно? – ну й що? Адже були такі, що не розумілися взагалі; ні вчасно, ні потім. Хоча й пнулися робити історію…
Гетьман не займається більше політикою, на якій так обпікся; радше займається українською справою, не думаючи про те, що це є все одно політика. Він, зокрема, відроджує свою Українську Громаду в еміґрантських колах, яка тепер надає допомогу українським політичним еміґрантам, аж по кінець Німеччини. Він же засновує у Берліні 1922 Український науковий інститут з української історії: видання літератури, підготовка фахівців тощо.
Гетьман, іще з кінця минулої війни має розлегле знайомство серед вищих офіцерів райхсверу, а вони – хоч і неохоче, уводять його до кіл нацистської верхівки: вони дещо гребують цими людьми.
У вересні 1944, коли від великої арійської справи починає відчутно тхнути трупом, дещо пробуджується райхсфюрер, шеф СС Гайнріх Гіммлер. Йому здається, що добре би для Німеччини мати буфер із Росією, – незалежну українську державу. Для цього вже безнадійно пізно, якби це сталося було тоді, влітку 1941, коли це пропонував Ярослав Стецько, – все могло бути інакше. Але – що ж, уся історія гітлерізму – це історія не використаних або змарнованих можливостей. А саме ця можливість була на той час змарнована найбільше, – шалена війна з УПА, розстріли закладників, нищення націоналістів по всій Україні, концентрацiйнi табори: відносини остаточно зіпсовані. Але, Гіммлер на цьому не розуміється та ще на щось сподівається. П. Скоропадський ні на віщо не сподівається, але свідомо використовує сприятливий шанс, вимагає від Гіммлера, на здійснення його ідеї, – звільнення українських політв’язнів із німецьких концтаборів; шеф ґестапо виконує це другого дня. Тоді звільнили не тільки С. Бандеру та А. Мельника, але й іще десь півтораста людей. Хоч божевільна ідея Гіммлера подальшого розвитку не набула.
Великими були заслуги гетьмана й підчас отого сталінського полювання союзників на совєцьких еміґрантів 1945–1946 усією Європою; полювання, яке проводила практично англійська армія. Коли наш Іван Багряний вимушений був написати свою славетну брошуру – «Чому я не хочу повертатись до СССР». Врятуванню українців від цього людожерського цькування «антигітлєрівців» – сприяв син гетьмана, Данило Скоропадський. Бо гетьман загинув на початку 1945 при бомбардуванні міста Платінґ на Дунаї, де був у справах.
Сина він вислав на «той бік», до Англії, ще перед війною, 1939, зважаючи на велику кількість українців у США та Канаді, аби мати можливість впливати на події з обох боків. Зв’язок вони підтримували через нейтральну Фінляндію, через старого приятеля гетьмана з часів навчання, – генерала Карла Ґустава фон Маннергейма. Сам Павло Скоропадський так і не став українським Маннергеймом, але – що ж тут сказати? – І він, можливо, не дорівнював в чомусь Маннергейму, та й Україна iснувала у значно більш тугому вузлі історичних протиріч, ніж маленька окрайна Фінляндія.
Данилові ця місія не зійде з рук та він буде отруєний скритовбивцею з КҐБ, висланником «Хрущова–убивці», рівно в «Дєнь совєтской арміі» 23.02.1957. Це сталося в Лондоні та було кваліфіковане поліцією як «випадкове отруєння». В Англії, де на той час навіть її старіший Університет в Оксфорді був перетворений на розплідник совєцьких шпигунів (оті, Кім Філбі та інші), – КҐБ почувалося вільніше, ніж у себе вдома.
Люди пишуть, часом, про інших людей, пишуть різно. Одні зважають кожне слово, аби й несправедливості не вчинити, і себе у дурні, бува, не пошити. Інші – зводять і порахунки; розумні – розумно, всі іншi – як прийдеться.
Вище ми вже процитували дещо з пропаґандної прокламації Головного Отамана, щодо П. Скоропадського, не дуже прихильне й для особи гетьмана. Відзначився й пан Винниченко, що ніколи не полишав останнього слова за кимось іншим. Ось, що він написав про гетьмана Павла Скоропадського:
Треба весь час пам’ятати про те, що коли говорять «гетьман», то треба розуміти «Німецький генерал». Гетьман був підставною, нікчемною фігурою, манекеном і декорацією за якою стояв німецький генерал та його воля, бажання, інтереси й розпорядження… Політично безграмотна фігура, слабовольна й амбіціозна істота з славолюбними мріями про гетьманську корону.