Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Це й, тільки подумати! – «месник за поневіряння свого народу» – з молодих років мав стійку репутацію дрібного злочинця. Сидів у тюрмі у Відні 1908 – за крадіжку; сидів 1909 у тюрмі в Будапешті, за крадіжку ж, але вже «со взломом»; сидів… Що й казати, гідний герой французької Феміди, яка свого часу так рясно обробилася з жидофобською справою Дрейфуса; а тепер мала – будь–що, надолужити це у процесі Шварцбарта, та тільки й того, що обробилася ще більше, вже по самісінькі вуха…
Як бачимо, погроми – не погроми, а роки – Перша Світова і революція – зробили з месьє Шварцбартом справжні дива, нічим з отим завороженим казковим принцем, що на очах відновлюється з невідомо кого. Від скромного крадійка неіснуючої більше Австро–Угорської імперії – до всесвітнього прославленого процесом кіллера ҐПУ, – хіба не шлях, хіба не кар’єра? До того він тепер не простий французький громадянин: очолює, кажуть, якусь орґанізацію французьких ветеранів. Як же це він, тиняючись по австро–угорських в’язницях за сталі крадіжки, – сподобився ще пролити кров за рідну Францію? – воїстіну, незбагненним буває часом промисел Божий…
Втім, правди тут, можливо, й не довідатись, все це політичне чаклунство полишиться секретом, таємницею двох дружніх держав – «нової» більшовицької Росії – та рідної їй за духом Французької республіки, з якої так і не вивітрився дуркуватий дух більшовизму 1789. Республіки, яка скуштувавши чужих набутків з Першої світової, з ентузіазмом ув’яжеться до Другої, в надії нових, але – безславно загине під гусеницями перших німецьких танків.
Головний Отаман, шанований мільйонами українських патріотів у всьому світі, був похований на відомому цвинтарі Монпарнас, а його вбивця виправданий французьким судом.
Ми, люди ХХ ст., найкримінальнішого та найзлочиннішого (поки) в історії, знаємо чимало несправедливих судових процесів, які час від часу нагадують нам про міцно зав’язані очі справедливості. Але, принаймні три з них (це гучних, а скiльки невiдомих) можуть претендувати на «процеси століття»: процес М. Бейліса 1913 в Росії, процес С. Шварцбарта 1926 в Парижі та процес І. Дем’янюка в Ізраїлі, що зайняв не один рік наприкінці ХХ ст. Всі вони є варті одне одного, але тільки два з них покінчилися торжеством справедливості, хоч і досить неквапним.
Другий, процес Самуіла Шварцбарта 1926, – може претендувати на торжество несправедливості, з чим і ґратулюємо французьку Феміду. Нічого не додав цей суд до отiєї «величі Франції,» яка була оголошена національною метою. Бо, цій Феміді, схоже, вже не зав’язували очі, а просто випалили. Можливо, то був взагалі єдиний в історії людства випадок, коли вбивця, схоплений на гарячому (та до того, – вбивця із заздалегідь обдуманим наміром, обтяжуюча обставина), був судимий та… випущений на волю. Коли суд судив, фактично, не його – судив жертву. Та – на основі завідомо фальшивих обвинувачень.
Незалежній би Україні домогтися гучного та вселюдного спростування цього суду, вибачення, але – для цього потрібно, аби вона існувала насправді, ота незалежна Україна…
Цей суд став своєрідним закликом до політичних убивств: убивайте, не бійтеся, аби тільки були поважні мотиви (проти жертви). Таке щось абсолютно немислиме та неприпустиме в цивілізованому та правовому світі; в цивілізованій та правовій державі.
А заразом він став і виправданням того, хто підіслав убивцю Петлюри, – убивці народів Сталіна.
Але, зупинимося на жидівському питанні дещо більш докладно.
Послухаємо, що нам пише про це історик, не схильний ідеалізувати постать Головного Отамана:
Жиди мали п’ять депутатів у Центральній Раді (рівномірно поділених поміж п’ятьма жидівськими партіями) та п’ятеро депутатів у Малій Раді. Отримали жиди також посади у Генеральному Секретаріаті, та – пізніше, міністеріальну раду в УНР, де було створено міністерство з жидівських справ (очолюване, в різні часи, – Моше Зільберфарбом, Вульфом Лацьким–Бертольді, Абрагамом Ревуцьким та Пінхусом Красним). Ідіш був зроблений офіційною мовою (він, навіть, присутній на деяких паперових грошах УНР); були впроваджені жидівські школи та кафедра жидівської мови та літератури в університеті Кам’янця на Поділлі; планувалося відновити й жидiвське комунальне самоуправління (кагали), заборонене царським урядом іще 1844. З жидівських політичних партій, соціалісти першими скооперувалися з ЦР, а інші, включаючи сіоністів, наслідували їх. Всі жидівські партії, однак, сильно опиралися ідеї незалежної України та утримувалися або голосували проти Четвертого Універсалу.