Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Ще одна проблема — польська сторона не змогла виробити консенсусне рішення як щодо кордонів майбутньої Польської республіки, так і щодо статусу нетитульних, але автохтонних націй та народів у її складі, насамперед українців, литовців та євреїв. Дві протилежні політично найвпливовіші платформи — інші особливого впливу та значення не мали — представляли відповідно Юзеф Пілсудський та Дмовський.
Перший «не бачив Україну в числі можливих нових державних утворень чи як фактор, сприятливий для відтворення й існування Польської держави»[510], але визнавав «права литовців, білорусів і українців на самовизначення»[511].
Дмовський «вважав за нонсенс програму відновлення Польщі в кордонах 1772 р. <...>», — передбачав інкорпорацію «стільки “східних” <...> земель, скільки можна “проковтнути”, скільки можна поступово повністю полонізувати, перетворивши Польщу на мононаціональну державу. Такими територіями вважалися Східна Галичина, Волинь і Поділля»[512]. «Нема людської сили, здатної перешкодити тому, щоб Україна, відірвана від Росії й перетворена на незалежну державу, не стала збіговиськом аферистів з цілого світу», — аргументував свою позицію Дмовський. «Україна стала б виразкою на тілі Європи», — переконував він, а «русинів вигадали австрійці, щоб ослабити поляків». Отже, «програма незалежної України не може розраховувати на те, що Польща її підтримає...»[513].
Польські політичні практики осені 1918 р.
У вересні 1917 р. у зв’язку з окупацією Королівства Польського військами Центральних держав імператори Німеччини та Австро-Угорщини ухвалили створити для управління окупованими територіями Регентську раду з трьох: президента (мера) Варшави Здзислава Любомирського (1865—1943 рр.), примаса Польщі, архієпископа Варшави Олександра Каковського (1862—1938 рр.) та графа Юзефа Островського (1850—1923 рр.).
Канцелярія Ради становила Цивільний Кабінет, яким керував З. Хелмицький. 7 листопада 1918 р. саме Регентська рада оголосила незалежність Польщі, складовою частиною якої і була Східна Галичина.
Перші практичні кроки — усунення окупаційних органів влади та створення національних збройних сил. Їх начальним вождем був іменований Пілсудський, який від 22 листопада іменувався також Тимчасовим керівником Держави[514].
Ще один орган влади з широкими установчими та виконавчими повноваженнями був створений 28 жовтня у Кракові. Ліквідаційна комісія мала головним завданням ліквідацію державно-правових відносин, що існували на території австрійської Галичини, забезпечення безпеки та громадського спокою в краї до моменту утворення загальнопольського уряду[515]. Як стверджують компетентні українські історики, Ліквідаційна комісія призначила збройний виступ у Львові в ніч проти 3 листопада[516].
Міркування автора
Політичні реалії осені 1918 р. були цілком очевидні:
— країни-переможниці у Першій світовій війні одностайно підтримували принцип незалежності Польської держави,
— «з січня 1918 р. держави Антанти виступили з ідеєю утворення “санітарного кордону”, який відділив би Європу від російської анархії»,
— «відродження незалежної Польської держави проголошено у листопаді 1918 р. і закріплювалось рішеннями Паризької мирної конференції в січні 1919 р. Країни Антанти вбачали роль Польщі у повоєнному світі в якості буферної зони з одного боку проти більшовизму, з іншого — проти Німеччини»[517],
— Велика Британія, Франція та США не мали чіткої позиції у таких стратегічно важливих для майбутньої долі галичан-українців моментах, як кордони польської держави, форма її державного устрою, статус нетитульних націй у цій державі,
— польські політичні кола не досягли консенсусу щодо форми державного устрою Речі Посполитої та статусу «національних меншин» у її складі.
Об’єктивно це могло відкрити широкі можливості для політичного маневру для галицьких українців. Відкрита й недвозначна політична та організаційна підтримка позиції Пілсудського на противагу позиції Дмовського забезпечувала українському населенню Галичини законодавче закріплення всього об’єму прав та свобод, необхідних для продуктивного і поступового розвитку громади. Така підтримка дозволяла поставити на порядок денний перед Пілсудським та/або західними альянтами питання про широку національно-територіальну автономію Східної Галичини.