Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Що ж стосується відсутності ненависті… Зробимо тут деякий аналіз, хоч і загальний але необхідний.
Відносини поміж частинами матерії цілком визначаються полями, які діють поміж ними. Вони можуть бути різного походження й природи, різно залежити від відстані, але сили, що вони (поля) породжують можуть бути тільки притягуванні або відштовхуванні; нічого третього не буває. Аби утворити всю оту видиму складність нашого світу, ці сили мусять діяти разом. Бо, за наявності самого притягування, весь світ злипнувся би до однієї маси; а саме відштовхування розігнало би все на нескінченну відстань, до нескінченого простору.
В зібранні людей таку саму роль відіграють почуття, знову ж два та знову ж протилежні: прийняття (симпатія, любов) та неприйняття (антипатія, ненависть). Аналоги притягування та відштовхування. Полиште у людей щось одне – й ви унеможливите a priori існування суспільства. Що, однак, не виключає можливості існування в ньому окремої особистості, позбавленої одного чи другого.
Або, уявіть собі націю в колі інших націй, нарід проникнений стовідсотковою толерантністю до всіх. Чи має він якісь шанси вистояти серед сусідів, позбавлених толерантності? – Далебі, жодних. Отже, нація, що не уміє ненавидіти чуже приречена на користь тих, що це уміють. Про це й писав колись Дмитро Донцов, та як же йому за це дорікали! – та як же неправомірно…
4. Гетьманат
Німецькі війська до України першою запросила УЦР, не в стані дати собі ради з більшовиками. Німці, зі свого боку, були зацікавлені в союзі з багатою продовольством Україною, бо власного не вистачало, тил давно сидів на дієті, а тепер подекуди почала підголодовувати й армія. Але, хутко виявилося, що уряд, з яким вони були порозумілися – був настільки ж бездіяльним, наскільки політично аморфним; не в змозі навіть був підтримувати в країні елементарний правовий порядок, що безпосередньо відбивалося на стані економіки. Не вирішувалося практично в селянській країні навіть земельне питання.
Потрібно було щось робити, та саме з цим.
І тут з’являється генерал Павло Скоропадський (1873–1945), командир І Українського корпусу, який він створив у часи «українізації» російського війська, та вивів до України. Помітили в царській Росії підчас війни, що військові частини були тим надійніші та дисциплінованіші, чим менше в них було «старшєго брата», а чим більше українців; то і розпочали оту кампанію «українізації». З цими військами він уже відбив перший наступ більшовиків на Україну, восени 1917. Незважаючи на це (а може – й завдяки цьому), УЦР із досить слушною підозрою ставиться до цього здібного царського генерала, якого чомусь поважають його солдати, а однодумці Винниченка починають вести в його корпусі аґітацію за роззброєння, демобілізацію та повернення додому. Твердо знаючи, що відбитий щойно більшовицький наступ – ніяк не буде останній.
Поготів, незадоволені вони й тим, що генерала обрав отаманом Українського Вільного Козацтва Всеукраїнський з’їзд козаків у Чигирині у жовтні 1917. Надав йому, так би мовити, певний громадський статус. А діє він тепер – від імені принаймні 60 000 козаків. От генерал і подає до димісії 6.01.1918, присвячуючи себе козацтву.
З усього типово російського скалозубства на адресу українського та українців, яким переповнена ота улюблена Сталіним «Бєлая ґвардія» М. Булґакова, – можна подумати, що гетьман, то взагалі якась опереткова постать, але – так не було.
Павло Скоропадський був досвідченим військовим, який уже не одного разу проявив себе на фронті, та мав за це й нагороди. Хоч він і закінчив, як багацько інших, Пажєскій корпус, але цікавився свого часу й університетськими лекціями, багато читав та був дійсно освіченою людиною. Не мав, щоправда, жодних ідей в галузі перебудови суспільства, але не був і повним профаном щодо політики та соціології, розумівся, безумовно, й на національній ідеї, хоч і не можна твердити, що був аж так гарячим її прихильником.
Навряд, чи якогось значення, крім суто декоративного, мало те, що він походив, ніби, з роду першого по Мазепі та вірнопідданого Москві гетьмана Івана Скоропадського (1646–1722), якого – однак, усі російські документи того часу іменують «Скуропацкой»; чи то від звичайної московської невігласної дурості, чи то з бажання принизити.