Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Так бешкетувала ця потолоч у місті аж до 1.03, поки не прийшли союзні війська, українські й німецькі, та не очистили від неї місто. Приємно сповістити, що М. Муравьєв незабаром був розстріляний за щось там своїми ж, десь на Волзі.
Про нього дещо довідуємося з приміток до видання – Л. Троцкий, «Моя жизнь», Москва, 1991, с. 608; там читаємо:
Муравьєв Міхаіл Артємьєвіч (1880–1918). Офіцер царської армії, підполковник. В часи Жовтневої революції запропонував свої послуги Совєцькому урядові та був призначений начальником оборони Пєтроґрада, потім командував військами, що брали участь в ліквідації бунту Кєрєнскоґо–Краснова. На початку 1918 командував військами, що діяли проти Української Центральної Ради та генерала Калєдіна. У липні 1918, командуючим військами Східного фронту, зрадив Совєцькій владі, намагався підняти заколот у військах. Підчас арешту вчинив опір та був убитий.
Сам Троцкій проливає певне світло на причини заколоту Муравьєва. Виявляється, що він, як російський патріот – не міг перенести ганьби замирення з німцями – «враґамі народа русского» у Бресті. Та й підняв отой заколот; думав, мабуть, особисто двинути «біть нємцєв».
З іншим, В. М. Прімаковим (1897–1937), що увірвався зі своїми «краснимі казакамі» до Печерську та теж там багацько чого накоїв, попалив та пограбував, – доля так не квапилася. Вона знешкодила його тільки на початку Великого Полювання, скільки би він там з цього приводу не пручався та не посилався на «лічно тов. Сталіна І. В.»
Чи подіяла коротка але кривава російська окупація Києва на українців? – чи розлютив і згуртував їх більшовицький терор?
Якщо так і сталося, то якихось видимих для нас наслідків це, здається, – не викликало. А значить, можливо, що як звичайно, й це переблимали. Таке щось здатне навести на роздуми, радше – далекі від оптимізму. Вся історія Других Визвольних Змагань демонструє нам дратуючі контрасти. Нерішучу та обачну поведінку однiєї сторони та безоглядний терор з боку протилежної; власне – взагалі нічого, крім брехні й терору. А при цьому – ще й закріплення за обачною та стриманою стороною, – репутації бандитсько–погромної. А ті другі – чисті бандити, то – мовляв, не терористи, ні, – янголи небесні, що єдино – будували «свєтлоє будущєє для всєґо чєловєчєства».
Хоча самі до цього останнього, як ми тільки–но вичерпно переконалися, – в жодному разі не належали.
Все це – дуже шкода, бо йдеться про справи надто загальні, надто важливі.
Бо, іще історія людства показала нам з усією можливою ясністю, на прикладі історичного змагання землеробних та кочових культур: наслідком змагання того, хто стримує себе певними правилами, з тим, хто ними нехтує, – буде завжди програш першого.
Так само стоять справи у змаганні з терористами. Його неможливо виграти стриманістю та гуманністю, а тільки–єдино, – безоглядним нищенням терористів: терор долається тільки терором же. Неважко уявити собі, що було би, якби в Ірландії свого часу не було терору шінфейнів, – відповіді на імперський терор; вона, напевно, полишалася би імперською колонією і по IV тисячоліття. Терор на відповідь з боку зтероризованої нації, аби він приводив до цілі, – повинен мати певні особливості: бути абсолютно таємним та неухопним та не бути, в жодному разі, пропорційним, бо це розтягує змагання на нескінченність. Навпаки, на кожен акт терору з боку гнобителів, – потрібно відповідати десятьма. Саме цей могутній засіб добуття національної свободи, в нашій історії – на жаль, іще практично не використовувався.
Поготів дивним полишається все це в обличчі того тотального тероризму, яким було просякнуте, можна сказати, політичне життя Другої Російської імперії. Так, що ж це було? – може, небажання наслідувати абсолютно від’ємний в очах кожного свідомого українця імперський приклад? Але, як не слід незаслужено чорнити людей, так само не варто перебільшувати їх добродійства.
Отже, будемо вважати це питання ще не вирішеним…
До речі, а чи не чули ви про таке популярне революційне гасло тих, муравйовських та Ю. Коцюбинського часів: «Смерть буржуям и украинцам!»?
Чимало конкретних причин призвело до поразки Визвольних змагань, перших як і других. Але, не можна не помітити й деяке загальне підґрунтя, рису всього народу, яка не сприяла боротьбі за незалежність. Ідеться про нашу всім відому толерантність, якою ми, часом, навіть пишаємося; та за яку як же вдячні нам наші недруги. Бо, немає у світі, можливо, нічого доброго, що не несло би в собі й зерна зла.
Від одного відомого українського дисидента, який за совєтів чимало відсидів, – довелося почути, що ненавісті до своїх (і наших) гнобителів він не відчуває. Та й досить дружно спілкується тепер із колишніми каґебістами. Мовляв, всі ми люди, всі ми жертви системи. Не втручаючись у домен індивідуальних відносин і почуттів, по- перше, хотілося би звернути увагу на абсолютну неконструктивність такого підходу. Бо ж, всі є жертви системи, жертви режиму, так. Але, по–друге, одні були його жертвами на «правітєльствєнних дачах», а інші – в психушках і концентраційних таборах. Деяка асиметрія – погодьтеся.