Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Великих руйнувань зазнав відомий Михайлівський золотоверхий монастир ХІІ ст., куди потрапило до цілі 7 великих фугасів. Десь п’ять таких влучень зазнала стіна Золотих воріт, 3 влучення отримала Андріївська церква Растреллі та аж 9 зазнав Старий Костьол. В Успенський собор на Печерську влучило аж 8 важких снарядів. Сильно пошкоджено було дзвінницю XVIII ст., роботи Йогана Шеделя. Пошкодили, як могли стару церкву св. Софії, про що Ф. Ернст пише в наступних словах:
Мимоволі здригаєшся, коли дивишся на слід снаряда, що вдарив у старовинний олтар св. Софії. Адже коли би той удар прийшовся на 2–3 аршини праворуч, то, мабуть, упала би Нерушима стіна, загинули би дорогоцінні мозаїки – краса і гордість світового мистецтва, що пережила суздальців, Батия, литовців, кримських татарів, уніатів.
Е-е-е, пане… I Батий, i татари (а унiати з литовцями, взагалi, нi до чого), то були люди: хіба можна порівнювати? Що в жодному разі не можна, це ми негайно та вичерпно покажемо. Зі слів того ж самого автора, який пише нам далі, що:
Хто не відвідав Терещенківського будинку у дні владарювання в Києві совєцької влади, той, звичайно, не може скласти для себе й приблизного поняття про розгром, учинений тут. Особливо тяжке враження справляли залишки чудових полотен першокласних художників, розірваних на шматки або безглуздо порубаних шабельними ударами. Багато картин було просто вирізано з рам ножами й шаблями – як вирізана була шкіра, з сидінь стільців і крісел.
Так, так, все це дуже знайоме. Бо про те саме пишуть нам, наче змовившись і ті, хто навідав пєтєрбурзькі палаци, прикрашені шедеврами мистецтва, – де хоч раз побували «рєволюціонниє матроси». Значить, нічого не зробиш, – як то кажуть «профєссіональний почєрк ґоспод товаріщєй». Але, сутність речей пізнається у порівнянні. Тепер пригадаємо дещо наступні роки, скажімо, ту ж окупацію 1941–1944, коли в Києві перебували німецькі окупанти, гітлерівські «наці». Чи вони десь там «рвали на шматки» оті «полотна першокласних художників»? – щось не чули ми про це. Або, може це вони, німецькі наці, вирізували десь там «шкіру з крісел»? Знову ж, і про таке не чули.
Вони грабували, вивозили, але – безглузде нищення кращих творів людства? – це не для них. Адже, й вони були люди. Не те нице нiщо яке так пнулося стати всiм. Так, німці були не дарунок, злі люди, а часом – і дуже злі, але – були люди. Так само як Батий, татари, уніати чи хто там іще з тих, що навідували св. Софію. Бо ж далеко не все, що ходить на двох ногах і розмовляє, – є людиною, що ж тут поробиш.
Продовжимо наше, аж як конструктивне порівняння. Гітлерівські наці визнавали в мистецтві той самий «соціалістічєскій рєалізм», що й російські більшовики; та зовсім не терпіли так званого модерну. Цей останній, незмінно, приписувано жидам або жидівським впливам та віднесено було до галузі так званого «ентартете кунст» – «звироднілого мистецтва». Але, чи таке знищували? – ніколи! У Мюнхені 1937 була навіть виставка подібного мистецтва, де було експоновано 730 картин. Після падіння Третього райху збереглося все, що не постраждало безпосередньо від військових дій.
Не так було з нелюдами, хоч за роки й вони дещо «окультурилися» – від стихійного полосування шаблями перейшли до орґанізованих дій. Коли вони знову дісталися України, з кримських музеїв було орґанізовано вилучено все, що могло нагадати про існування татарів. Не забули й нас. Коли було знову окуповано Західну Україну, видали «Пріказ № 375». Згідно з ним були проведені по музеях такі собі, як тепер кажуть, «етнічні чистки». Тільки зі Львівського художнього музею було вилучено більше трьох сотен картин та пару десятків скульптур. Все було ретельно знищено; твори всесвітньо відомих українських майстрів: Архипенко, Бойчук, Гординський, Грищенко…
Відповідно повели вони себе й з людьми. Твердять, що за наступні дні було розстріляно десь 5000 людей. Для них, як і для міста, така кількість видається невірогідно малою. Насправді мало бути в кілька разів більше. Бо – так розповідали, розстрілювали навіть тих, хто насмілився на вулиці заговорити українською мовою. Але, першими вони зайнялися отими двома сотнями хлопців зі
Студентського Куреня, що вони їх не встигли добити під Крутами. Усі вони були ретельно розшукані та розстріляні біля Маріїнського палацу.