Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Протистояння з Україною почалося, коли підготоване на 11.12.1917 більшовицьке повстання у Києві було придушене, а його учасники, замість того щоб їх розстріляти, – були ешелонами відправлені до своєї Росії. Війна ж розпочалася з відхилення українським урядом ультиматуму Совєта Народних Коміссаров у Пєтрограді від 17.12.1917. Ним вимагалося легалізувати більшовицькі загони в Україні. Тотожним оголошенню війни, однак, було створення 25.12.1917 рівнобіжного маріонеткового уряду в зросійщеному Харкові. Він формує з люмпенства Харківщини та Донеччини власні військові сили, але серйозно покладатися може тільки на червоні війська з півночі, інтервентів. В той же час, на Україну з Гомеля та Брянска вирушує чотирма угрупованнями проти України – іще 30 000 червоних військ, під командою А. Антонова–Овсєєнка. Вони сунуть по двох напрямах одночасно, – на Правобережжя і на Лівобережжя. Через день був окупований Харків, потім 9.01.1918 – Єкатєрінослав, потім 20.01.1918 – Полтава. Тим часом західне угруповання окупує 16.01.1918 – Конотоп, а 19.01.1918 – Глухів.
З Полтави група військ колишнього жандармського полковника, тепер – щирого більшовика М. Муравьєва – іде на захід, та з’єднується у Бахмачі 27.01.1918 із західною групою російських військ, та вони разом ідуть на Київ. Де були на той час реґулярні війська УНР – українська історія якось тактовно промовчує. Може їх, під впливом пана Винниченка розпустили по домівках («нам не потрібна українська армія»), але мало не всю вагу російського наступу прийняли на себе оті півтисячі героїчних хлопців з–під Крут, більше 300 яких там і полягли. Адже вони протистояли 4000 озброєних по зуби більшовиків.
Одночасно було підняте 29.01.1918 російською п’ятою колоною «робітниче» повстання на «Арсеналі», яке вдалося придушити тільки 4.02. Захопивши Дарницю та блокувавши мости, більшовики 5.02 розпочинають артилерійське бомбардування міста, але ризикнуть вдертися до нього тільки 8.02, коли уряд УНР встигне збігти.
Більшовики обстрілювали місто з великих гармат, – «імєть цєлью цєркві і крупниє зданія», але не лише з власних. Більша частина була українських, від тих, хто мали би зупинити більшовиків, та… порозбіглися, навіть не сховавши або не знешкодивши гармати: дарунок для більшовиків, тепер усі вони стріляли по Києву. Вже це дає певне уявлення про те, що то була за УНР і чого варта; чому мало не весь захист Києва впав на плечі Студентського Куреня, несмертельних героїв з–під Крут.
Київ – то історичне місто, як вони самі кажуть – «мать городов русскіх», та навіть німці Гітлера якось це розуміли, не зловживаючи бомбардуваннями, але – це ж були всього тільки російські більшовики…
Та, й це було ще далеко не все. Потім із Дарниці до вокзалу прорвався більшовицький «бронєпоєзд», ним командував такий собі більшовик Полупанов, вулиця імені якого й досі, певно, існує в столиці незалежної України. Його особливим завданням було знищити домівку президента УНР, професора М. Грушевського на вулиці Паньковській. До неї було зовсім недалеко та тут били «прямой наводкой». Дім був – половина на половину. Одну займав М. Грушевський, другу – відомий український художник В. Кричевський. Обидва збирали предмети мистецтва та мали всесвітньо відомі зібрання. До того у М. Грушевського, як історика, був іще зібраний ним історичний архів, де були документи унікальної наукової цінності. Загинуло в полум’ї все. Адже, як відомо ще від М. Булґакова, то рукописи з московською брехнею не горять (і у воді не тонуть); а українські горять тим жвавіше, чим вони більш українські.
Мета? – мети не було; єдина мета – терор заради терору.
Збитки місту від цього обстрілу, ціллю якого був виключно терор бо, жодних там військових об’єктів у Києві не було, – ніхто спеціально не підраховував, але – сьогодні ми їх знаємо. Бо по тому був гетьманат, та була в Києві така добра українська людина, як Федір Ернст, мистецтвознавець; його перу належить чи не перша монографія про творчість Миколи Реріха.
Збитки мистецтву від наїзду більшовицьких банд були теж чималі, а тому з цього приводу було створено урядову комісію гетьманату, для якого культурні справи були не на останньому місці. До цієї комісії входив і Ф. Ернст, який пізніше підсумував усе в книзі «Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г.», Киев, 1918. Як бачите з наголовку – жодної політики, сама сутність справи.