Українське письменство

Савченко попробував з’єднати в своїх теоретичних міркуваннях те, що ні до якого поєднання і полагодження внутрішнього не надається — Маркса і історичну морфологію Шпенґлера; прилучив, як казав старий Горацій, humano capiti cervicem equinam[151] і з’явився перед читачами в образі такого теоретичного кентавра. Та хто ж передо мною, з ким маю приємність говорити? — вправі тоді запитатися свідомий справи читач. Та й чи не будете ви, товаришу критику, триматися надалі якогось одного порядку і стилю думок?

Від теоретичної генези т. Я. Савченка перейдемо до його тверджень: зрештою нам важно, «не хто, але що і чи правду говорить». Спинившись перед грецьким мистецтвом (власне, літературою), наш критик і теоретик говорить: «Що звідси міг би взяти для себе пролетаріат за зразок?» (додамо — про зразок ніхто вже не говорить) — «Одіссею»? «Іліаду»? Перенести звідти в нашу добу «прыжка из царства необходимости в царство свободы» формальні елементи цих епічних творів? Чи елементи свідомості, психології, філософії міфологічного обожнювання природи тої епохи? Епохи, про яку Гаузенштейн так говорить: «Она (егейська культура) является все же этапом феодальной и прежде всего весьма монархически заостренной хозяйственной и общественной организации. Гомер, эпос которого служит литературной формулировкой этого мира, излагает факт и одновременно выводит из него социальную мораль эгейской эпохи: должен быть один царь, один господин. Весь мир «Илиады» и «Одиссеи» — это мир властителя определенного феодального типа». Від Гомера Я. Савченко переходить до Афін, до грецької трагедії, скульптури і будівництва часів перемоги над феодальним світом буржуазної демократії (до речі, як тут бути з твердженням про відсутність усякої спільності у нас з античним світом, коли там знаходимо ті самі форми соціальні), але і тут наш критик лишається при давніх своїх запитаннях і давніх сумнівах.