Брошура т. Я. Савченка, випущена під № 2 — «Азіатський апокаліпсис» — становить собою трохи запізнений відгук на «Камо грядеши?» Хвильового, саме на ту частину памфлету, де М. Хвильовий викладає свою концепцію «великого Азіатського ренесансу» — цей, на думку автора, лише «абетковий абзац до теорії нового мистецтва», а на думку критика «іменно теорію, широку, з претензіями на науковість мистецьку концепцію». В цій концепції мистецькій т. Савченко бере «на удар» твердження Хвильового, що «Азіатський ренесанс» має бути «епохою європейського відродження плюс незрівнянне, бадьоре і радісне греко-римське мистецтво». Він (Я. Савченко) не зважає на те, що серед теоретиків пролетарського мистецтва не один Хвильовий «обертає свої очі» до античної культури. Йому байдуже і те, що, як сам він ладен визнати, «антична культура довгий час жила в свідомості культурного людства від століття до століття, з епохи в епоху, як колосальна традиція, що сприймалася без жодного контролю, як канон чи як непорушна, застигла у віковій славі нормативна, геніями стверджена й освячена мистецька категорія» (Азіат. ренес., ст. 15). Сміливий і вільний від упереджень, т. Я. Савченко гадає, що спроба Хвильового знову підкреслити культурне значення цієї традиції є гріх і єресь, різко виявлена і шкідлива апологетика минулого («высшее никогда не достигается в настоящем: оно всегда не позади нас, а впереди») — і свідчить ця апологетика минулого у Хвильового тільки «за поверхове розуміння історичного процесу і за втрату будь-яких перспектив». На цьому фундаменті наш критик будує перший поверх своїх тверджень. «Наша культура, — пише він, — не має нічого спільного з античним світом не тільки абсолютно, але й відносно (!) ні в економіці, ні в соціальній структурі, ні в відчуваннях часу і простору, ні в загальному, так мовити б, космічному тонусі» (Азіат. ренес., стор. 16). Греко-римське мистецтво, а значить, і вся греко-римська культура (бо ж «не можна одривати мистецтва від загальної культури») давно уже здані (хто здав?) в «архів людства». Ні як учителі стилю, ні як збагачувателі життя письменники греко-римської давнини не можуть нам нічим прислужитися, надто ж митці римські, що самі світять одбитим світлом.
Другий поверх теоретичних міркувань Я. Савченка скерований, власне, проти римської літератури. Взявши до рук короткий, але змістовний курс літератури римської золотого віку проф. О. Ю. Малеїна, наш критик робить генеральні оглядини римської поезії Авґустової пори, перетворюючи їх часом на генеральську «распеканцию». І все те для того, щоб закінчити патетичними «питаннями-відповідями»:
