Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
«— Чи зійдуть митці-комунари на гору Гелікон і засвітять там світильник?
— Не бачить їм ні Гелікона, ні світильника.
— Значить?
— Значить, — да буде пролетарське мистецтво мінус «греко-римський плюс».
І хай мерці ховають мертвих!»
Такий порядок думок у нашого нового знавця античності і нового опонента Хвильового, по змозі його словами переказаний; такі три поверхи його арґументації, його принципові сутерени і полемічні надбудування.
Отже, візьмемо перше твердження; «Стаття Хвильового є апологетика минулого» — і перше навчання: «Треба знати, що вищі стадії розвитку нас ждуть у майбутньому».
Твердження — невірне, а навчання, щонайменше, недоречне. Звідки Я. Савченко взяв, що у Хвильового, як у давно знайомих персонажів популярної картини, «все в прошлом»? Всякому, хто хоть трохи обізнаний з теоретичними викладами тієї славнозвісної тепер «абетки пролетарського мистецтва», а також з настроями «Синіх етюдів» та «Осені», ясно, що всі ті уявлення Савченкові є чиста фантастика. Хвильовий одкидає твердження про абсолютний реалізм пролетарського мистецтва, пробує накреслити його шляхи від героїчно-життєрадісної романтики юності до тверезого реалізму дозрілого віку, коли воно (мистецтво переходової доби) увіллється широким гирлом у творчість майбутнього суспільства безкласового. А Савченко називає Хвильового апологетом минулого! Хвильовий окреслює терен нового ренесансу, говорить про конечне піднесення культурної творчості східних народів елементами європейської культури, бере Європу нинішню (Європу здобутків) і Європу античну (Європу великих зародків) як «психологічну цінність, що виганяє людськість на великий шлях проґресу». А Савченко каже, що у Хвильового немає перспектив! Як так, коли в кожному рядку памфлету бринить і пером Хвильового водить «почуття радості, що пожаром палахкотить біль наших сердець, почуття, що з кожним моментом нашого інтелектуального зросту підіймається, як Йогансенові «сереброкрилі кораблі»:
Ні, Хвильовий не апологет минулого і не антиквар, так само, мабуть, як не є антикваром мистецтва і Луначарський, коли він, як каже Савченко (Азіат. ренес., стор. 14), боронить поглядів, що грецьке мистецтво «є тим джерелом, звідки пролетаріат має брати зразки своєї творчості».
Додамо тут тільки одно міркування з приводу слова «зразок». Я. Савченко, видимо, не знає тієї літератури, яку знають т. Луначарський і М. Хвильовий, а тому і висловлюється не скрізь і не завжди обережно. Річ у тому, що про античне мистецтво, як про «норму» і «освячений геніями» «зразок» для сучасності, давно вже не говорить ні один із «оборонців» греко-римської давнини. Ті часи, коли античність сприймалася «без контролю і критики», минулися остаточно з кінцем XVIII століття. Уже перші роки XIX ст. принесли нам працю і постать такого гострого критика античної традиції, як Б. Нібур. А коли б Я. Савченко перш ніж сідати за свій непатмоський апокаліпсис перегорнув відповідні (і далеко не зайві для його теми) матеріали, він би знайшов у одного з найвидатніших, європейського масштабу і значення, проповідників античності такі справедливі і влучні слова:
«Ми всі, що працюємо на ґрунті античності, свідомі всієї ваги й користі нашої праці для сучасників і нащадків, всі ми в один голос протестуємо проти того погляду, який накидають нам інколи надміру щирі («не по разуму усердные») спільники, а частіше — нетямущі або безсовісні супротивники. Ми не маємо жодного наміру повертати до того, що було. Наші очі дивляться не назад, а вперед. Коли дуб… глибоко пускає коріння в землю, то не тому, що хоче в землю врости; а тому, що з тієї глибини бере він силу, яка гонить його вгору і дає йому переростати всі інші, що лише поверхнею живуть, кущі і трави. Античність повинна бути не нормою, а живущою силою («живительной силой») сучасної культури»[150].
Так, вочевидячки, мислить і Хвильовий. Перше європейське відродження — на його думку — занадто ще стояло під знаком християнського світогляду і аскетичного ідеалу. Гуманісти раз у раз ішли на службу християнському упокоренню, терпливості і містиці. Цицерон не переміг Галілеянина і, уживаючи терміну Блаженного Ієроніма, не цицероніанцями, а назареями бували часом і великі представники європейського відродження, як Піко Мірандола в Італії і Шварцерет-Меланхтон в Німеччині. Сподіваючись відродження нового, Хвильовий згадує про етичний ідеал еллінської давнини, про життєрадісність греко-римського мистецтва, згадує про них, як про антидот християнській «терпливості й покорі», готовий пронизати ними все майбутнє мистецтво пролетарське. Він сприймає життєрадість античну, як зерно, що з нього прорости має пишна рослина соком віків напоєної і при тому світлої, не пригніченої внутрішньо життєтворчості.
150
Зелинский Ф. Ф. Древний мир и мы. Из жизни идей, т. II, вид. 3-є. — СПб. — 1910. — С. 77.