Українське письменство

Але, передбачаю, тут т. Я. Савченко почне протестувати. Конкретно: «Що може дати греко-римське мистецтво?» Адже ж воно є плід давно пережитих умов економічних, іншої, ніж наша, техніки, іншого розподілу праці, іншої соціальної структури. «Наша культура, — скаже він, — нічого спільного не має з античним світом не тільки абсолютно, але й відносно (!) ні в економіці, ні в соціальній структурі, ні в відчуваннях часу і простору, ні в загальному, так мовити б, космічному тонусі».

Думка сформульована гостро, виразно, недвозначно, — але, на жаль, вона слабо в’яжеться з другими формулами Савченка. Так, на стор. 15 наш критик визнає, що в свідомості європейського людства антична культура довгий час жила як «колосальна традиція» (та невже ж вона так до останку вивітрилась?). Сторінкою вище він погоджується, що в духовній історії європейських народів були епохи буяння й розцвіту — під могутнім повівом і впливом античного генія (невже від тих епох не залишилося жодного сліду?). Тепер ми, — каже наш критик, — переросли давній світ, Еллада стала для нас символом прекрасного минулого, але і нині, — несподівано прохоплюється у нього, — вона стоїть перед нами, як чудесний і живий досвід… Чий досвід? — спитаємо тут ми. Та, очевидно, досвід європейських народів, — сам досвід, без його носителя, неможливий. А раз так, то чи не значить це, що в свідомості сучасного європейця античність живе, що… якісь нитки теплого порозуміння і внутрішнього споріднення у нього з античністю єсть? Це для нього не Мексика до Кортеса, не Перу перед Пісарро… Не що інше свідчать і кілька цитат із Марксового «Вступу до критики політичної економії», наведені на сторінках 23—26 нашої «Апокаліпси». Для Маркса античний світ — дитя, новий світ — людина літня і доросла… Але хіба не тішить дорослого, — питав він, — наївність дитини, і хіба він сам не повинен змагатися, щоб на вищій стадії розвитку так само повно виявити своє внутрішнє єство? Специфічна термінологія, що зберегла дещо від гегелівського розуміння взаємовідношення античності і нового світу («молодість» — «мужність» людства) підкреслює, що для Маркса античний світ і ми становимо одну лінію історичного розвитку. Отже, лишаючись на ґрунті Марксової думки, ми ні на хвилину не можемо говорити про давній світ, як щось органічно чуже нам «навіть своїм космічним тонусом». Щось подібне Савченко міг би твердити, тільки прилучившися до теорії Шпенґлера про чужі одна одній і замкнені в своєму житті душі античну, арабську — магічну й фаустівсько-європейську.