Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Саме цю ідею наступного дня — 19 жовт­ня — Петрушевич та представник національно-демократичної партії, правник Степан Баран запропонували учасникам вищезгаданих представницьких зборів усієї Галичини, які зібралися в Народному домі.

Натомість представник соціал-демократів, профспілковий діяч Микола Ганкевич запропонував принципово інший варіант — злуку з «Наддніпрянською Україною», «але не з режимом П. Скоропадського».

«Те, що говорив Микола Ганкевич на зборах... — зауважив Макух, — про негайне проголошення об’єднання, не мало ніякої ясної програми дії, без якої така справа, як державне будівництво, взагалі неможлива»[502].

Це свідчення само по собі спростовує всі пізніші конструкції модерних українських фальсифікаторів щодо Листопадової революції як «закономірного результату і складової частини розвитку загальноукраїнського національно-визвольного руху першої чверті ХХ ст., в т. ч. і Української революції 1917—1920 рр.». Дивує те, що таку позицію озвучив член Головної Української Ради у 1914—1917 рр., віце-президент Загальної Української Ради у Відні в 1915 р., людина, яка «скептично ставилася до перспектив українського національного руху в Наддніпрянській Україні, а зазбручанців вважала безнадійно зросійщеними». І взагалі Ганкевич «був переконаний, що галичанам варто орієнтуватися на спілку з польськими соціалістами, з якими значно легше домовитися стосовно самостійної України, ніж із наддніпрянцями, а тим паче з росіянами»[503].