Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Якщо сказати прямо, Ватикан ніколи не бачив потреби, можливості, необхідності створення української держави на теренах Східної Галичини, так само як і не бачив необхідності створювати таку державу, наприклад, на Місяці.
Ніколи не ставила таке питання і УГКЦ та, тим більше, її предстоятель. І це при тому, що саме УГКЦ і персонально Андрей Шептицький зробили колосальний, неоціненний до сьогодні внесок і у формування українського народу як такого, були і залишаються донині ядром формування та розвитку українського народу на територіях своєї юрисдикції.
Саме в цьому і полягає принципова відмінність між так званими «націотворчими процесами» на «підавстрійській» та «підросійській» українських територіях. У першому випадку цей процес мав виразно екклезіальний характер, у другому офіційна державна Російська церква робила все від неї залежне, аби викорінити у місцевого населення залишки національної свідомості. Наприклад, 1875 р. всі «уніати», які проживали на території Королівства Польського, були адміністративним порядком переведені на московське православ’я.
Політична візія Української Парламентарної Репрезентації
Позиція Української Парламентарної Репрезентації (далі — УПР, тобто депутати австро-угорського імперського парламенту, обрані від руського населення) в справі розбудови єдиної незалежної української держави, була цілком лоялістською щодо Дунайської монархії. Найбільш радикально налаштовані діячі говорили хіба про потенційну можливість створити коронний національний край на східногалицьких теренах.
Радикалізувалася ця візія лише наприкінці 1917 р., та й то поділялася далеко не всіма політичними провідниками тогочасного «українства». Наприклад, 19 грудня тогочасний голова УПР Євген Петрушевич озвучив у парламенті вимогу створити окремий коронний край у складі «двоєдиної» монархії у складі Галичини, Буковини та інших «українських» територій[494].
З огляду на принципову утопічність така ініціатива практичних наслідків не мала. Хіба сприяла подальшому погіршенню стосунків між українцями та поляками, які непохитно обстоювали правову позицію — відновлення Польської Республіки у кордонах 1772 р.
Авторитетний сучасний дослідник говорить із цього приводу цілком ясно: УПР устами свого на той момент лідера Костя Левицького ще 9 жовтня 1918 р. (тобто лише за 3 тижні до так званого «Листопадового зриву», а фактично — авантюрної спроби захопити владу в краї, до якої вдалися екстремістськи налаштовані галичани, військовослужбовці австрійської армії. — Д. Я.) «висловлювалася насамперед за перебудову Австрії на федеративних засадах і лише на випадок визнання Східної Галичини приналежністю до Польщі залишала за собою право вимагати з’єднання західноукраїнських земель з Наддніпрянщиною».
«Український політичний провід, — пише той самий фахівець, — до останніх днів існування Австро-Угорської монархії все ще покладав надії на легітимне розв’язання східногалицького питання й одержання санкції на створення західноукраїнської державності з рук віденських урядовців». Науковець справедливо наголошує на причинах такої «дивної», з точки зору сучасних фальсифікаторів нашої історії, поведінки: галицькі русини стали «жертвою» власної лояльності до Габсбурзького дому — в той час як інші національні групи встановлювали зв’язки з переможцями у війні, формували кістяк власних збройних сил та «тіньове» керівництво майбутніми національними державними утвореннями[495].