Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Питання третє: хто, коли і де бачив оригінал цього «рішення»?
Питання четверте: де, коли, ким і за яких обставин воно було оприлюднено і чому ознайомитися з його оригінальним текстом (якщо такий взагалі існував) до сьогодні неможливо?
Питання п’яте: хто і коли уповноважив учасників «віча» ухвалювати таку, без перебільшення, історичної ваги резолюцію?
Питання шосте: наскільки репрезентативним було таке зібрання?
Цих і подібних їм питань може бути багато, а от відповідей — як не було, так і немає. А є лише просте міркування. Якщо подивитись на географічну карту, то відразу стає зрозумілим, що «приєднатися» «українська» частина Буковини могла тільки до Української Держави Скоропадського. Це так тому, що саме з цією державою вона мала спільний кордон. Ні до якої іншої «Української держави» Північна Буковина «приєднатися» не могла і тому, що вже була «приєднана» до Західно-Української Народної Республіки.
Якщо забули, нагадаю: ще 19 жовтня у Львові Українська Народна Рада проголосила Українську державу «на всій українській етнічній території» Галичини, Буковини та Закарпаття й обрала президента цієї «держави» — 55-річного Євгена Петрушевича.
Отже, чернівецьке «рішення» абсурд ще й тому, що за ним було ухвалено приєднати «українську» частину Буковини до самої себе, як до частини вже проголошеної ЗУНР. Заразом міфічне «віче» обрало собі і другого за числом президента — Омеляна Поповича, вчителя за родом занять.
Тепер задумаймося над питанням: а хто практично міг узяти участь у вікопомному чернівецькому зібранні? Якщо лише представники русинської громади, то це значить, що ухвалу не підтримало 82% городян. Якщо уявити, що «за» приєднання висловились і представники єврейської громади, то разом з їхніми голосами навіть теоретично можна отримати лише статистичну меншість. Ухвалу навряд чи підтримали німці — уявити, що вони спали і мріяли жити в «соборній», «незалежній» Українській державі, — на це не вистачає бурхливої уяви навіть у професійних фальсифікаторів історії нашого народу. За це рішення, самоочевидно, не голосували румуни. 11 листопада Румунія встановила військовий контроль над північною частиною Буковини, 28 листопада «Генеральний конгрес Буковини» проголосив її об’єднання з Румунією. Згодом це було легітимізоване переможцями Першої світової.
Висновок автора
Констатуймо й інше: безумство проголошення незалежних національних українських державних утворень на землях Королівства Галичини та Лодомерії та Великого Герцогства Буковина мало наслідком жахливі десятилітні братовбивчі криваві конфлікти поміж різними групами населення. Рови, наповнені трупами та залиті кров’ю убієнних, замучених, закатованих, до сьогодні розділяють народи і держави, насамперед Україну та її найближчих західних сусідів — Польщу й Румунію — попри всі заходи політичних керівників та релігійних лідерів засипати рови поміж нашими державами і нашими народами.
Політична візія Української греко-католицької церкви
та митрополита Шептицького
Специфіку національного державотворення на землях західної частини сучасної України неможливо зрозуміти поза контекстом впливів Української греко-католицької церкви та її предстоятеля митрополита Андрея Шептицького і, самозрозуміло, впливів Римсько-католицької церкви та держави Ватикан[492].
Папа Римський, Святий Престол були не стільки сторонніми спостерігачами, скільки активними політичними суб’єктами, які обстоювали свої принципово важливі інтереси в регіоні, які вважали загрожуваними.
Офіційна позиція двох ключових відомств Апостольської столиці — Державного секретаріату (тобто «прем’єр-міністр» держави Ватикан) та Конгрегації для Східних церков («міністерства» у справах Східних католицьких церков) була сформульована так: «Відлучення цієї землі від Польщі і дефінітивна віддача Українській Народній Республіці були б не тільки політичною помилкою, але це дало б передусім смертельний удар католикам, що становлять там велику більшість. Український уряд, не знаючи ніякої міри в лібералізмі, але зрозумілому, і постепенно сповняючи свою програму, без сумніву незабаром відхилить всяке поняття релігії в прилюднім життю і соціяльнім, творячи в той спосіб пригожий терен для масонства і всіх інших розкладових ідей, якщо його урядування не скінчиться поворотом царату і схизматицької реакції. Католицька Церква, — читаємо в документі, — має приготовитись до суворого переслідування в Українській Республіці, яка, хоч формально противна большевизмові, в дійсності йде за його доктринами, або принаймні апробує, дозволяючи конфіскату приватної власности — в тому випадку Поляків-Католиків — і в такий спосіб викорінюючи католицькі елементи, яких виключними представниками є Поляки»[493].