Острови шторму та смутку. Гадюка

— Це лише задля обережності, — відповідає вона.

Я перехиляюся через край човна, кінчиками пальців розсікаю кришталь води і уважно вдивляюся, але там жодних ознак життя — ані риб, ані водоростей. Спершу мене це зачудовує, аж ось вода густішає і морське дно стає чорне-пречорне, так що ввижається, що рука пірнула в мастило. Піднявши погляд, бачу, що берегова лінія така ж чорна, як і тутешні ліси. Ґрейс усміхається:

— Ну як, красиво?

Вона плюхається у воду — тут їй по груди — і витягує човен на пляж. Мов зачарована, я вистрибую та придивляюся до піску, що наче вугільна пудра, а коли розтираю його між пальцями, вони чорніють. Повертаюся до Ґрейс, щоб показати їй це і бачу, як вона ховає човен в піщаних дюнах.

— Що ти робиш?

Вона знизує плечима:

— Просто не хочу, аби хтось знав, що ми тут!

І вона вертається по своїх слідах, загортаючи ногами ріллю від човна.

Я і до того бентежилась, що Ґрейс на диво мовчазна, а тут мене мовби голкою штрикнули.

— Хтось конкретно?

— Ні-ні! — її посмішка аж надто жвава. — Давня звичка, ти ж розумієш!

Думаю, як вичавити з неї правду, але вона простягає мені коробочку.

— Ось! Це тобі подарунок!

Відкриваю подарунок — з якого дива вона вирішила мені щось подарувати? Та не якусь дурницю — компас у золотій оправі! Крім золота, циферблат оздоблено вишуканими мушлями каурі, які чергуються із крихітними рожевими гребінцями — справжнє диво! А кришку коробки прикрашає витончений малюнок, візерунок із черепашок каурі, в центрі якого — чималенький гребінець і літера «Г», що означає «Гадюка». Я вперше в житті бачу таку красу, і на очах виступають сльози:

— Ґрейс, дякую! Він неймовірний!

— Я довго зберігала його, чекала нагоди, щоб вручити, — несподівано сумно посміхається вона.

— Дуже подобається! — на якусь мікросекунду навпроти мене стоїть моя подруга, а не вбивця, якою вона насправді є, і я усвідомлюю, як за нею скучила.

— Гаразд! Добре! Ну що, гайда? Ти ж ніби хотіла побачити ліс.

Попереду — хащі, вони лиховісно нависають над нами стіною з чорного мороку. Коли ми доходимо до узлісся, я бачу, що там хоч в око стрель, але Ґрейс впевнено заходить всередину, тож я охоче йду слідом за нею.

Якісь дві хвилин — і мої очі звикають до темряви. Всі ці історії — чистої води правда. Дерева настільки тонкі, що й справді видаються крихкими, і блищать, ніби вологі, але доторкнись пальцями до стовбурів — вони міцні й сухі. Листя на нижніх гілках обмаль, бо верхнє гілля утворює чорні хмари, які затуляють світло. На землі, припудреній попелом, спочиває опале листя та сухе гілля, а з розсипаних довкола крихітних чорних квітів виткався ніжний квітковий килим. Ніколи раніше не зустрічала цих квіток, але Мілліґен їх точно не використовує. Якби ж я знала, які вони, чи можуть лікувати…