Острови шторму та смутку. Гадюка

— Це Третій Острів?

З усіх шести Східних Островів я найбільше бажала дослідити його, і Ґрейс це відомо. Я б не посміла й мріяти про те, що сьогодні ми зійдемо на його берег.

— Ми прямуємо туди! — промовляє Ґрейс.

— Ми?

— Ти і я, — вона уточнює, — ти моя на весь день!

Від адреналіну моє серце мало не вистрибує з грудей. Ось він. Мій шанс на втечу. Все, що мені треба — це хвилинка на самоті. Одна-однісінька мить, і я — вільна птаха.

— Не надто радій! Ми займемося тренуванням. Якраз нагода, щоби вправлятися на мішенях, — вона говорить про стрільбу з пістолів — стріляти на борту корабля не так вже й легко, щоб не накоїти лиха. Однак вона не здогадується, чому мої очі запалали. — Мені потрібно взяти деякі речі, тому залишайся тут. Скоро повернуся.

Я стаю обличчям до вітру, вдихаючи солоне повітря, Острів усе ближче, і я чекаю, коли зможу чітко побачити берегову лінію. Як і всі Острови, Третій часто згадують під назвою, яка характеризує його неповторний ландшафт, тож зізнаюся, з-поміж іншого мене завжди безмежно інтригувала саме ця назва — Чорний Острів.

Я наслухалась історій про його ліси, про тоненькі й високі дерева Серця-ночі, чиї стовбури вилискують так, ніби їх вмочили у смолу, а листя — суцільне вугілля, що в руках перетворюється на пил. Подейкують, що лісова підстилка — це суцільний попіл, і навіть якщо там є життя, воно заховалося під темним камуфляжем. Сьогодні я нарешті з’ясую все сама.

Мені не дочекатися кращої нагоди втекти, ніж ця. Намагаюся уявити все, що доведеться зробити. Треба якимось чином «загубити» Ґрейс, а це дуже непросто. Раптом згадую, що в руках у мене буде пістоль, проте від самої думки, щоб заподіяти їй кривду, серце вистрибує з грудей, і я вирішую діяти за обставинами. Ну, припустимо, мені все ж вдасться вислизнути з-під її носа, тоді доведеться кудись заховатися. Але ж це Острів, і всі знатимуть, що я десь-таки є, не згадуючи вже про величезний мінус того, що я ніколи там не була. Висновок — мене рано чи пізно знайдуть, і що тоді?

Правда, мов якір, тягне мене на дно.

Цей корабель — моя в’язниця. Я — батькова полонянка. Він або викує з мене вбивцю, або ж уб’є мене. Я завжди це знала. Мов обухом по голові, сувора реальність валить мене з ніг.

Відчуваю, як дещо змінилося, і чекаю на повернення Ґрейс, але замість неї біля мене з’являється Бронн. Він — останній, кого я зараз хочу бачити, і останній, кому я хотіла б показати свої сльози.

Мене тягне кричати й метати блискавки, жбурнути в нього усім своїм горем, проте тієї миті, коли уже от-от вибухну, помічаю дещо на його зап’ясті. Під шкіряним браслетом — ледь помітний відрізок мотузки, де-не-де зав’язаний вузликами, і хоч він брудний та протертий, я його впізнаю — бо це я власноруч зробила його бозна скільки років тому. Не йму віри, що Бронн досі його зберіг, ба більше — досі носить, тож моя лють стихає. Вже несила постійно злитися на нього.