Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника

Невдоволення командного складу Лівобережного фронту викликали настійливі рекомендації уряду запровадити революційну символіку (червоні розетки та стрічки на кокардах) і зняти військові відзнаки, введені за гетьмана П. Скоропадського. Як зазначав осавул штабу Запорізького корпусу сотник І. Барило, зі штабу Головного отамана було надіслано 30 наказів, «аби запорожці скинули наплечники-погони та під тризуби начепили червону стрічку». Вже після першого такого розпорядження осавул одержав команду П. Болбочана не звертати уваги на подібні накази «революційних маніяків» (Док. № 65). Можна припустити, що подібні заходи вищого військового керівництва ще більше розпалювали взаємну недовіру між проводом Директорії та командуванням Лівобережного фронту.

Настрої старшин Запорізького корпусу передав, зокрема, у своїх спогадах В. Андрієвський, якому довелося спілкуватися із запорожцями в Полтаві під час більшовицького наступу. Підлеглі П. Болбочана не приховували свого обурення поведінкою солдат, які щойно поповнили корпус згідно з розпорядженням республіканського уряду. «Ворог в кількадесять раз дужчий суне панцерним потягом, — розповідав В. Андрієвському один із козаків-запорожців. — Наш начальник посилає нових, свіжих людей, що доперва з Києва прийшли, щоб підорвали залізничний мосток, аби ворожий потяг не сунувся далі. А вони на те відповідають, що не підуть, бо небезпечно для життя» 160. Таких випадків було безліч.

20 січня 1919 р. у зверненні до Директорії П. Болбочан знову прохає про військову допомогу. «Авангарди цієї допомоги уже прийшли, — зазначає він, — але я не маю часу їх обеззброїти, бо то є зброд, а не військо — це фастівський курінь… Частини, котрі йдуть з Києва, теж такі». І далі зауважує: «Київ присилає частини неодягнені, без харчів — це можуть робити люди не розуміючі бойової обстановки». П. Болбочан покладав надію лише на Січових Стрільців. Але навіть ця обіцяна йому формація вже не могла врятувати ситуацію. У болбочанівських полках було по 400, а в деяких — по 200 вояків. Всі вони були дуже стомлені від постійних кровопролитних боїв і потребували відпочинку. Аби врятувати залишки своєї армії, яка, за його словами, мала стати «кадром для будування військових частин», П. Болбочан приймає рішення залишити Полтаву. «Мої частини… можуть вмерти, як і умирають, але я цього не допускаю, бо толку з цього не буде», — наголошує він у своїй доповіді Директорії з Полтави (Док. № 4). Він окреслює свій план відступу на Кременчук з тим, щоб підготувати реорганізацію частин, насамперед Запорізького корпусу, до «активних операцій» і «привести до порядку і ті частини, котрі зараз не боєздатні, себто котрі розложилися». При цьому П. Болбочан наполягає також на необхідності порозуміння з Антантою, яка могла б надати військову допомогу, «щоби очистить Україну від ворогів» (Док. № 4).