Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Окремо варто розглянути закиди П. Болбочану стосовно відступу з Лівобережжя. У цьому регіоні серйозну загрозу військам Директорії становив 1-й німецький армійський корпус, дислокований на Харківщині. Під впливом революційних подій у Німеччині в ньому було засновано раду солдатських депутатів, яка висунула ультиматум Запорізькому корпусу: негайно залишити Харків або вважати себе у стані війни з німцями. Перебіг подій навколо цієї ситуації досить детально висвітлюється у розмові по телеграфічному зв’язку Головного отамана С. Петлюри з полковником П. Болбочаном 10 грудня 1918 р. (Док. № 2). «До сеї пори я бився з гетьманцями, большевиками, донськими козаками і Добровольчою армією і з німцями тримався вичікуючої тактики, — наголошує полковник, — тепер же мушу стати на активний шлях проти німців, бо в деяких місцях я вже можу бути сильнійшим від них» (Док. № 2). П. Болбочан звертає увагу на сильні позиції німців на Харківщині і стан своєї військової частини. За його словами, стадія організації підлеглого йому війська мала закінчитися лише за десять днів — 20–22 грудня — і тому в своєму розпорядженні він мав лише Запорізьку дивізію та Сіру дивізію ім. Палія. Він зазначав також про власні можливості проведення мобілізації й про створення робітничих дружин у кількості 2600 чол. в Донецькім басейні та до 800 чол. у Харкові, до яких були прикріплені старшини-інструктори та видана зброя.
З приводу самовільного призначення губерніальних і повітових комісарів, що йому часто закидали, то, як доповідав П. Болбочан Головному отаману, у цьому йому допомагав Український національний союз. Одночасно він просив у С. Петлюри поради, «кого призначити Губерніальним Комісаром Харківщини». Зокрема, була узгоджена кандидатура відомого українського громадсько-політичного діяча С. Тимошенка і досягнута домовленість про тимчасове призначення цивільної адміністрації у порозумінні з органами місцевого самоврядування із подальшим поданням списків, призначених на затвердження Директорією (Док. № 2).
Важливим моментом у цій розмові є повідомлення про спробу П. Болбочана через консула Нідерландів у Харкові нав’язати контакти з представниками Антанти. «Харківський 1 — й Німецький корпус хоче пустити більшовиків на Харківщину в Донецький басейн для боротьби з союзниками», — повідомляв П. Болбочан С. Петлюру. Полковник також передав слова консула Нідерландів, що Антанта надасть військову допомогу Україні проти більшовиків і німців (Док. № 2).
Відповідаючи П. Болбочану щодо можливих контактів з Антантою, Головний отаман підкреслював, що «зараз ми повинні мати військову силу, яка б стояла на сторожі інтересів нашої Державної Самостійності і била б не тільки гетьманців, але давала рішучий отпір і приймала профілактичні засоби відносно німців, що заважають нам піддержкою гетьманської влади». Одночасно С. Петлюра наголосив, що українське військо має «бути готове і до активного отпору Антанті, коли вона буде нав’язувати нам свою волю і насильно тягти в московське ярмо» (Док. № 2).
Спробуємо більш детально розглянути перебіг подій на Лівобережжі. Отже, після 16 січня 1919 р., коли Директорія офіційно оголосила війну більшовицькій Росії, Лівобережний фронт став ареною головних воєнних дій. За даними генерала Армії УНР О. Удовиченка, він простягнувся на 600 км від Старобільська через Харків, Конотоп аж до Дніпра. Сили фронту під командуванням П. Болбочана складалися із Запорізького корпусу, корпусу Січових Стрільців, Сірої дивізії та інших частин, загальною кількістю до 30 тис. багнетів при 50–55 гарматах та 2 тис. шабель 150. Б. Мартос же безпідставно стверджує, що в ході протигетьманського повстання лише Запорізький корпус за рахунок мобілізованих селян зріс до 200 тис. вояків 151. Інакше як фантастичною цю цифру назвати не можна. Тим більше, що з посиленням наступу більшовицької армії почалося масове дезертирство в частинах Лівобережної армії 152, у тому числі й у Запорізькому корпусі.
Генерал О. Удовиченко зазначає, що на Лівобережному фронті «бойові операції зразу ж були несприятливі для українських військ». Переважаючі сили ворога, за його словами, примусили наші війська відступати крок за кроком з тяжкими боями. «Більшовицька армія, спираючись на великі резерви, мала всі можливості ведення широкого маневру, з охопленням флангів наших військ», — констатує він 153.