Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Таким чином, головне командування армії за згодою Головного отамана С. Петлюри дало санкцію на арешт П. Болбочана та полковників Гайденрайха й Се ліванського. Одночасно, як згадував П. Дяченко, «після арешту полковника Болбочана нашому полкові було заборонено носити його ім’я, навіть було наказано звернути печатки». Полк мав називатись Республіканським, але, за його словами, вони цю назву відкинули. Найчастіше їх називали чорношличниками 177. На думку
В. Вериги, ситуація з першим арештом П. Болбочана засвідчує, що Головний отаман був схильний довірятися різного роду авантюрникам, не лише всупереч здоровому глузду, але й національним інтересам України. «Петлюра не грішив знанням людських характерів, — наголошує дослідник, — найкращим доказом чого може послужити справа полк. П. Болбочана й отамана О. Волоха, яка мала трагічні наслідки спершу для полк. Болбочана, одного з найкращих полководців Армії УНР, далі — для Запорізького корпусу, командування над яким Петлюра передав своєму протеже, отаманові Волохові, а потім і для всієї української армії» 178.
У подальшому О. Волох неодноразово вдавався до антидержавних акцій, проте жодного разу не був покараний урядом. Після самочинного арешту П. Болбочана він наприкінці березня 1919 р. здійснив подібний вчинок, який можна кваліфікувати як військовий заколот. О. Волохом був заарештований командувач Південної групи військ УНР отаман Ф. Колодій і начальник його штабу полковник Є. Мєшковський. Одночасно за підтримки групи українських есерів 21 березня 1919 р. у Вапнярці було створено «Революційний комітет Південно-Західного фронту України». Новопосталий ревком проголосив радянську владу й оголосив про боротьбу проти Директорії 179.
Зрада О. Волоха завдала великої шкоди УНР, оскільки значна частина армії знаходилась на півдні. Українська армія змушена була відступати. Запорізький корпус був виведений на територію Румунії, де був обеззброєний і позбавлений військового майна (40 ешелонів) 180. Цей вчинок О. Волоха також залишився безкарним. Навпаки, восени 1919 р. С. Петлюра доручив йому створити 3-й гайдамацький полк, який мав діяти в денікінському запіллі 181. Уже пізніше, 26 листопада 1919 р., на нараді у Старокостянтинові О. Волох відкрито виступив із заявою проти уряду УНР і Головного отамана С. Петлюри, стверджуючи, що «єдиним порятунком є признання радянської системи, нав’язання союзу з червоними росіянами і війна вкупі з ними проти цілого світу» 182. Навіть після цього, маючи всі підстави й можливості заарештувати Волоха, С. Петлюра не зробив цього. А невдовзі, на початку грудня 1919 р. у Любарі, О. Волох остаточно зрадив уряд УНР, забрав державну скарбницю й перейшов на бік більшовиків. Невдовзі О. Волох публічно засудив С. Петлюру і весь республіканський провід. Виступаючи свідком на процесі «ЦК УПСР» у 1921 р., він детально розповів історію своєї зради. Тепер від ганьбив українських лівих есерів («боротьбістів»), яким у свій час передав гроші, викрадені із скарбниці. Свідчення О. Волоха дають можливість стверджувати, що ще на початку 1919 р. він відверто симпатизував більшовикам і лише шукав слушної нагоди перейти на їхній бік 183.
Так ганебно закінчив свою діяльність занархізований отаман, який при потуранні Директорії першим активно прилучився до політичного цькування та протиправних дій щодо полковника П. Болбочана.
Після прибуття до Києва 24 січня 1919 р. (Док. № 10) П. Болбочан перебував під домашнім арештом у готелі «Континенталь» у кімнаті № 22. Сусідні з ним помешкання займали: Головний отаман С. Петлюра, Рада міністрів республіканського уряду, у тому числі військовий міністр О. Греків, командир корпусу Січових Стрільців Є. Коновалець та інші.
Члени штабу Запорізького корпусу Селіванський та Гайденрайх утримувались у приміщенні головної варти. «Наглядати» за заарештованими було доручено Осадному корпусу Січових Стрільців Є. Коновальця. Єдине офіційне звинувачення, почуте П. Болбочаном і запорожцями, які прибули разом з ним, після приїзду до Києва, прозвучало з вуст В. Винниченка. Як свідчить С. Шемет, голова Директорії сказав, що арешт відбувся з наказу уряду і причиною його став «недемократизм» командувача Лівобережного фронту 184. Ані заарештовані, ані прибулі з ними запорожці не могли дістати чіткої й виразної інформації про причину арешту. Є. Коновалець у своїх спогадах зазначав, що «коли отаман Болбочан питав мене пояснень в справі його арешту, то дійсно я не міг дати йому тих пояснень» 185. Цікаво, що Селіванський та Гайденрайх, за свідченням Н. Авраменка, вже через кілька днів після арешту були звільненні з-під варти і вільно мешкали у Києві. Зокрема, Селіванський, як і дружина П. Болбочана — Марія та запорожці, які прибули разом із заарештованими, оселився у Михайлівському монастирі. Згодом він разом із своєю родиною виїхав до Канева, де навесні 1919 р. після встановлення радянської влади очолював мобілізаційний відділ місцевого військового комісаріату 186.