Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Як уже згадувалось, військову ситуацію на Лівобережній Україні суттєво ускладнювали дислоковані тут німецькі військові частини. Документи засвідчують, що після революції в Німеччині московським більшовикам вдалося домовитися з солдатськими радами, створеними в окупаційних німецьких частинах, про те, що їм будуть надані залізничний транспорт, продовольство й можливість безперешкодного виїзду на батьківщину через Україну в обмін на збройну допомогу або дотримання нейтралітету у військово-політичному протиборстві. У результаті, командування 1-го армійського німецького корпусу висунуло П. Болбочану ультиматум: негайно вивести українські війська з Харкова, інакше німецький корпус підтримає червоні частини 154. Під тиском двох військових сил: німецької та радянсько-російської — П. Болбочан змушений був піти на поступки і залишити місто. Цей факт підтверджує у своїх спогадах командувач військ Радянської Росії, які вели військові дії в УНР, В. Антонов-Овсієнко. Він зокрема засвідчив, що П. Болбочан «мусив покинути Харків» 155.
Аналогічна ситуація склалася і в Полтаві, де німецькі військові частини, що заявили про своє невтручання у більшовицько-українське збройне протистояння, згодом порушили нейтралітет і допомогли радянським військам зайняти місто. В. Андрієвський — свідок подій зими 1919 р. в Полтаві — згадував, що «німці без ніяких перешкод дали увійти в місто болбочанівському війську, але за кілька днів вони, видно, в тім розкаялися». Німецьке командування видало в ультимативній формі наказ про негайне звільнення міста українськими частинами, у разі непокори — погрожували роззброєнням. «„Союзників“ було забагато, — зазначав у своїх мемуарах В. Андрієвський, — і вони мали солідні аргументи у виді численних різного роду гармат, скорострілів і т. п… Виступили з міста не всі, а зброї зложити не згодився ніхто, і на слідуючий день полтавці побачили як наші „союзники“ обеззброювали українських старшин на вулицях міста» 156.
Нестабільність ситуації на Лівобережному фронті прямо впливала на настрої в проводі УНР. Є. Чикаленко, зокрема, аналізуючи в своєму щоденнику військове протистояння на Лівобережжі України, зазначав, що вони напряму залежали тоді від ситуації на фронті: «Прийшли вісті, що… вибили більшовиків, які справді були зайняли Полтаву. Настрій у всіх кращий і Винниченко вже наче покинув намір тікати, а ще сподівається, що конгрес (Український трудовий конгрес. — Авт.) його вибере за президента». Є. Чикаленко констатує, що після того, як більшовиків вигнали з Полтави, «вже знов позиція Винниченка укріпилась, але коли більшовики будуть дужати, то знов виставлятиметься диктатура Петлюри, який каже, що лучче вмерти, ніж втікати од більшовиків» 157.
Про важливість подій на Лівобережному фронті свідчать доповіді П. Болбочана Головному отаману С. Петлюрі від 10 та 20 січня 1919 р. та телеграфічна розмова П. Болбочана з командиром корпусу Січових Стрільців Є. Коновальцем 21 січня 1919 р. (Док. № 3–5). Доповідь від 10 січня зі ст. Люботин розкриває катастрофічний стан підлеглих йому частин, які щоденно без найменшої перерви билися з переважаючими силами ворога. «Вчора у нас були дві бійки дуже удачні, ми розбили великі сили ворога, — доповідає полковник Болбочан. — Але ворог настойчиво продовжував насуватися свіжими силами, а сьогодня великими силами він цілий день вів наступ по всьому фронту… В районі станції Мерчик-Максимівка ворогові удалось оточити 1-й піший Республіканський імені отамана Болбочана полк». За його словами, після нерівного бою майже весь полк було знищено, «забиті всі найкращі старшини і козаки» (Док. № 3). Становище запорожців ставало все більш трагічним. У своїх зверненнях до військового командування УНР П. Болбочан підкреслює, що постійно чекає допомоги з Києва, але оскільки підкріплення немає, то буде намагатися врятувати рештки Запорізького корпусу. «Ми перед батьківщиною свій обов’язок виконали чесно, а як хто нас буде в чім небудь обвинувачувати, — наголошує П. Болбочан, — хай робе це той, хто більше нас зробив для батьківщини… Накажу Люботин опустити. Мій шлях відхода — на Полтаву, а частина піде на Лозову-Катеринослав. Полтаву утримати своїми силами буде важко» (Док. № 3).
Оцінюючи боєздатність Червоної армії, П. Болбочан у своєму донесенні Головному отаману 10 січня 1919 р. зазначає, що його частинам доводиться битися з більшовицькими військами, «над організацією котрих працювали цілий рік найкращі старшини генерального штабу російської армії». Він також наголошує, що «це військо воює з ідеєю українства» і має на меті «знищити все те, що підтримує Україну» (Док. № 3).