Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
— Скільки ж вам років?
— Сімдесят. Отак, голубе, — ляснув себе по коліні. — То що там у тебе? Позачергові збори?
— Ні, Платоне Сидоровичу, — не наважувався я розпочати розмову.
— А що? — здійняв і почав протирати окуляри.
Я вийняв з теки справи, подав йому. Кедровський звів ріденькі біляві брови, гмикнув і з цікавістю став переглядати папки. Затим подивився на мене, і в його очах, збільшених скельцями, я помітив співчуття.
— А я ніяк не міг згадати, звідкіля мені знайоме твоє прізвище, — мовив задумливо. — Гай-гай, скільки літ минуло. Може, з'явились якісь нові факти?
— Я лише позавчора випадково натрапив.
— Що ж тобі сказати? — Кедровський почухав груди, зарослі цупким сивим волоссям. — Підозріло, звичайно, що всі з одного села і в один місяць. Дуже підозріло. Тому і поклав їх тоді разом. Шкода, що і твій батько…
— І ви ніде не натрапили на їхні сліди?
— Які сліди, Арсене? — щиро здивувався Кедровський. — Тобі впали в око тільки ці справи, а таких із тридцять набереться по району.
— А я думав…
— Тут нема над чим думати, — незаперечно перебив Кедровський. — Ясно, як божий день. Вони загинули в прифронтовій смузі.
Впевненість Кедровського змусила мене змовчати про гроші, які отримав батько, і про вінницький вокзал, де він зійшов з машини. Я вже знав, що від хибної версії відмовляються не відразу. І Платон Сидорович не виняток. Мені залишилося тільки одне: її спростувати.
— Слухай, Арсене, — обережно почав Кедровський, беручи з верстака лобзик, — тобі раніше не казали, що батько… ну, мав приїхати у відпустку?
Я заперечливо похитав головою. Платон Сидорович зосереджено розглядав лобзик, зачепив пальцем струну, і вона тонко зойкнула.
— Значить, вирішив покопатись? — запитав безвиразно.
— Хочеться.
— Я тебе розумію, але… — потер лоба, нахмурившись. — Марна трата часу, голубе. Відступаючи, фашисти залишали диверсантів, шпигунів і всяку погань, яка полювала на наших військових. ПоспитайВеликошича, він тобі розповість. З радістю допоміг би, та сам бачиш, — зважив справи на долоні, — тут жодного факту, вартого уваги. Не знайшов я їх.
І не міг знайти, подумки додав я, бо вони підпали під узагальнення. Об'єктивна причина була: війна, відкрита і таємна. Тому я не звинувачував Кедровського в несумлінності. Мабуть, на його місці вчинив би те ж саме. Платон Сидорович провів мене до хвіртки, тримаючи в руці примхливо вирізану поличку, від якої я відмовився, пообіцявши завітати по неї іншим разом.
На розі мурованого паркану оглянувся — він стояв, широкий і натоптуватий, майже торкаючись плечима стовпів хвіртки, і дивився мені вслід. Його намагання переконати мене в недоцільності пошуку, як не дивно, викликало протилежне бажання, зміцнило його. До того ж я добув уже два факти.
Коли попереду сяйнули великі вікна універмагу, вирішив забігти до Олі.
Як на злість, біля її прилавка товпилися покупці, переважно чоловіки — приміряли брилі з рисової соломки. Оля помітила мене і ледь кивнула, мені видалось, що вона ображалась, бо надто ретельно обслуговувала покупців, більше не звертаючи на мене уваги. Авжеж, гнівалась, що вчора не подзвонив, не зайшов і взагалі не бачились. З нареченими, напевне, слід частіше зустрічатись. У мене підупав настрій. По всьому, нам не доведеться поговорити, перекинутись хоча б словом, і я намірився йти.
— Арсене, зажди, — голосно сказала Оля, і чоловіки зацікавлено повернули голови.
Вона, зашарівшись, залишила свою секцію і перейшла в галантерею, сперлася ліктями на прилавок, я схилився до неї. Близько, майже впритул її обличчя, а мої очі чомусь усе прагли ковзнутинижче, до вирізу халата на грудях, де в трикутничку звабливо округлювалось біле тіло.
— Куди ти запропастився? — запитала стурбовано, притримуючи пальцями волосся, щоб не закривало чоло.
— Нікуди. Їздив.
— Але ж ти у відпустці, — не стримала докору в голосі. — І так увесь місяць? Я навмисне помінялася змінами, щоб після обіду позагоряти з тобою, щоб вечорами разом… Дивись, які гарні дні.
— Робота, Олю, — промимрив і торкнувся її оголеного ліктя.
— Робота, — зітхнула. — Батько замість тебе домовляється з Гораком про ремонт. Не серйозно, Арсене. Ти ніби хлопчик. Батько здивований…