Порох із драконових кісток
- Автор: Пузий Владимир Константинович
- Серия: Сезон Киновари #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7670-22-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Порох із драконових кісток». Краткое содержание книги:
— Так рік тільки ж починається, та’, які успіхи… Слухай, а звідки ти знаєш цього Будару? — Вона витягла з холодильника суп, поставила на вогонь, кинула на пательню котлети. Недбалий тон їй, здається, цілком вдався. Принаймні, батько нічого не зауважив.
— Він учора заходив, познайомилися. Дільничий єгер Людвіг Будара. Приглядатиме за мною…
— Тобто? Ти ж не мала дитина і не злочинець якийсь! Їм що, нема чим зайнятись?! Нехай би розібралися, хто в під’їздах гидить, хто лампочки викручує… Вигадали!.. Ідіоти!
Це її по-справжньому розлютило, до сказу, Марта розвернулася вимкнути чайник, ледве не обварилася окропом, зашипіла, підставила руку під холодну воду.
Батько і далі нарізав яблука.
— У них, — сказав стиха, — свої міркування, можна зрозуміти. І це ненадовго, на перший час. Потім не зможуть, навіть якби хотіли. Потім буде надто багато інших. — Останні слова він вимовив майже пошепки — і Марті здалося, що звертається він не до неї. Просто розмовляє сам із собою, як уже бувало; тільки раніше із глечиком, а тепер і глечик не потрібний.
Батько закінчив із яблуками, зсипав їх до миски. Лишилося одне, бордове, воскове, — він покрутив його між долонями, дивлячись у нікуди.
Спитати, вирішила Марта, зараз саме час.
— Слухай, я з приводу Елізи…
— Елізи? — Батько із хрускотом надкусив яблуко і почав жувати, роздуваючи ніздрі. — Елізи і пана Будари, напевно?
Марта мовчки кивнула.
— Нескладно здогадатись, чи не так? — Батько зробив невизначений жест вільною рукою. — Весь дім просякнутий його запахом. Цілком впізнаваним. Я порадив йому змінити одеколон, надто різкий.
Марта збагнула, що котлети підгоряють, і відвернулася до пательні. Яка ж, думала, ідіотка, неймовірна просто, взірцева. Куди ти взагалі поткнулася, навіщо.
Вона прокашлялася.
— І… що ти збираєшся робити? — Марта поглянула на нього — батько жував, розважливо, неспішно. Просто із насіннячком відкусив, помітила вона.
— Себто, — навіщось уточнила Марта, — взагалі, далі.
Він доїв яблуко, покрутив хвостик у пальцях.
— Жити, — глухо сказав батько. — Я збираюся жити…
Перепитувати Марта не стала: не наважилась.
Пиріг Еліза справді спекла, хоча раніше за нею потягу до кулінарії Марта не помічала. Гірше того — він виявився смачним: із ввічливості Марта за вечерею спробувала шматочок і ледве втрималася, щоб не взяти ще один.
Від гріха подалі пішла в гараж, до півночі сиділа над підручниками, прокинулася обличчям в рідмові, прокляла все на світі й попленталася нагору, досинати. У школу припхалася похмура, дуже хотілося когось прибити. Кілька шматочків, які Еліза поклала до судка, Марта згодувала лицарям — точніше, вони самі накинулися, варто було лише заявити, що Марта і крихти з того пирога до рота не візьме. Жерли — аж за вухами лящало, безпардонний Чепурун ще й попросив наступного разу брати більше. «З Елізою заразом примиришся, типу. За наш рахунок». І посміхнувся, телепень.
Щодо кісток домовились так: оскільки решта щелепи зникла — і зникла безповоротно, що б там собі не думав Стефан-Миколай! — нема чого чекати. Після уроків зібралися і на звалище. Слово є слово: дали — дотримуємось.
Увесь день Марта намагалася не заснути на уроках, хоча було ясно: вдома доведеться врубатись у все наново, голова порожня, наче з неї витягли мізки й напхали туди аж по самісіньке тім’ячко сухого, рипучого моху.
Після рідмови вона трохи затрималась: Ніці важливо було поділитися найсвіжішими переживаннями з приводу футбольних успіхів Йохана. Чомусь Ніку вони пройняли до глибини душі, наче здійснені були на зло їй, щоб якнайсильніше дошкулити.
На щастя, нетерплячий Чепурун здогадався зателефонувати. Марта вибачилася й недвозначно обійняла-поцілувала Ніку, потім взяла мобільний:
— Так? Я вже майже… Ви де?
— У маршрутці. Ми тут… — Чепурун хехекнув, дещо збентежений. — Словом, спіймали нас. Вибач.
— В якому сенсі? — прошепотіла Марта. Вона вже уявляла, як єгері беруть цих йолопів на гарячому, просто на шкільному подвір’ї. В’яжуть, кидають у… — Але чому в маршрутці?!
Відбувся короткий обмін репліками, після чого слухавку захопив Стефан-Миколай, не так збентежений, як роздратований.
— Нас Ропуха впіймала, — пояснив він. — Ти тільки давай без паніки, добре? У неї в акваріумах всі рибки поздихали. Зранку прийшла — тільки скалярії навернулися, а потім пішло-поїхало; коли ми зазирнули, всі вже плавали догори черевом. Малюків, що на другу зміну заявилися, вона відрядила промивати акваріуми, а нас — якщо вже ми так вдало трапилися — за новими рибками. Ну, ти знаєш… вона б мене все одно припрягла.