Порох із драконових кісток
- Автор: Пузий Владимир Константинович
- Серия: Сезон Киновари #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7670-22-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Порох із драконових кісток». Краткое содержание книги:
Стефан-Миколай ковтком допив свою порцію, зім’яв стаканчик і жбурнув в урну:
— «Що»? Та, мабуть, підемо до школи. Ми ж сьогодні там толком і не були, хіба так можна?
Перш ніж йому встигли відповісти, Стеф уже розвернувся і дратуюче неквапливою ходою рушив у двори. Коли його наздогнали і, захлинаючись від обурення, спробували напоумити, — тоді й виявилося, що він із останніх сил стримується, аби не розреготатися.
Потім він, звичайно, все їм пояснив. І справді довелося йти до школи — ідея ж була геніальною.
Ну а коли із цим розібралися — рушили до Чурян.
Цього разу вирішили без велосипедів, часу і так було обмаль. У тісній, задушливій маршрутці якраз повертався із місцевих базарчиків десант перекупок. У проході стояли порожні відра, обмотані хустками козубці, бідони; пахло сиром, свіжими ягодами і грибами. Одні перекупки дрімали, привалившись плечем до вікна чи закинувши голову, трохи схрапуючи на труских поворотах. Інші — наче не вистачило їм дня на ринку — ділилися плітками. Втім, як збагнула Марта, тут були із різних селищ, поїздка перетворювалася для них у щось на зразок читання місцевої газети.
— …і кажу: що ж ти, кажу, до мене цією своєю собачою мовою? Ти ж умієш по-людськи… ну, вона вся така аж сполотніла, чуєш, і відповідає…
— …кожному, отже, по горнятку-самовару, дуже корисна штука, кинув всіляких обрізків, залив водою та ввімкнув. Ну і обираєш: кашу там, суп якийсь, котлети. А воно все зварить, супертехнології, отже, двадцять перше століття!..
— …так, живого, присягаюся! І не тільки я, он на позатому тижні Каська Русікова ходила в Чаплине урочище, то примчала вся зелена, очиська отакущі. Віддихалася трохи і давай шепотіти: білий, бабуню, білий і височенний, мов твоя жирафа, і ріг кручений, схожий на дзьоб. Хутро до колін, ратиці на чашки схожі, тільки що без ручок. Дивився, форкав, хвостом крутив…
— …ціни ж злетять, вони щороку тудой-сюдой, і ніколи вниз, еге ж? А ниньки тим паче. Чи ж ти віриш у байки про дешеве золото? Воно-бо, мо’, і здешевшає, але не для нас…
— …давити. Не знаю, чого вони там панькаються. Усіх у баранячий ріг скрутити, щоби і не пискнули. Хай би ще люди були — та ж ні, вилупки, потвори. Тварюки! І стільки років терпіти?! Яка, до мишей товчених, гуманність! Які можуть взагалі бути…
Марта із хлопцями зійшли на зупинці ще перед Чурянами: йти звідси було довше, але — перезирнулися й зрозуміли, що краще так.
— Заразом, — ні до кого не звертаючись, сказав Стефан-Миколай, — повітрям чистим подихаємо.
Приблизно за чверть години вони знайшли те саме місце і звернули з дороги у поле.
На цьому їхня удача скінчилася.
— Ти ж позначав! Гілку ту дурнувату встромляв! — Марта ладна була вбити Стефана-Миколая не за забудькуватість, але за цю його посмішечку. Що він собі думає! Це хіба жарти?!
Вони вкотре обійшли галявинку, з якої все почалося. Рудий, рипучий пісок, гниле колосся. Один в один, як тоді.
І якщо чесно, Марта була впевнена: Стефан-Миколай нічого не наплутав.
А потім Чепурун знайшов і гілку. Вона лежала зовсім не там, де мала би, тут і сперечатись не було про що.
— І біс із ними, — награно бадьорим тоном заявив Чепурун. — А що такого? Нам тільки краще. Одною проблемою менше, еге ж?
— Хтось знайшов їх.
— Так, Стефе, хтось знайшов. Чи вони самі взяли і зарилися назад у пісок. Чи бродячі собаки… — Тут він затнувся, бо, ясна річ, ляпнув дурницю. Заритися назад у пісок кістки справді могли. А от собаки на поле в житті б не поткнулися, це навіть маля дитсадкове вам скаже. — Та хай уже, — сердячись, додав Бен, — чи не все одно? Щезли собі, то й щезли.
Марта перезирнулася зі Стефаном-Миколаєм.
— Гаразд, — сказала вона. — Повертаємось.
Стеф хитнув головою:
— Ми не можемо. Це наша провина, ми їх викопали. Ви хіба не чули, що розповідав дід? Тепер ми мусимо їх знайти. Марто, ти… ти нічого не відчуваєш?
Втому — от що вона відчувала. Усе це мало би скінчитися по-іншому. Не так… безглуздо. Що би там не казав пан Клеменс, яке їй діло до кісток, котрі хтось там взяв і знайшов.
Адже драконові кістки беруть собі не для того, щоби потім повернути: ох, це ви відкопали, даруйте, я не знав. Їх привласнюють, щоби перепродати. Щоб потруїти вдома мишей, а на полях — довгоносиків і гусінь. Щоби зварити міцну, аж до сліз, драков’янку. Здати, зрештою, єгерям.
Чи підсипати комусь замість трунку, таке теж трапляється.
— Ходімо, — сказала хлопцям Марта. — Ходімо звідси. Мені ще уроки на завтра вчити.