Порох із драконових кісток
- Автор: Пузий Владимир Константинович
- Серия: Сезон Киновари #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7670-22-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Порох із драконових кісток». Краткое содержание книги:
Чепурун поклав останнього зуба до своєї сумки, наглухо затягнув змійку.
— Ну слухайте, — сказав, — все-таки ми не в середні віки живемо. У часи науки. Не може такого бути, щоб кістки нічого не брало, самі поміркуйте. Інакше за ці століття їх би стільки накопичилося в усіх країнах!.. Щось із ними стається, якось їх можна… якщо не знищити, то знешкодити чи що.
— Це ідея! — підхопив Стефан-Миколай. — Будь-яка речовина піддається трансмутаціям і, отже, якщо її неможливо розщепити, то принаймні перетворити напевно вдасться!
Пан Клеменс раптом підхопився і ляснув долонею по столу:
— Досить! Розгулялися! По-твоєму, це гра?! Задачка із підручника?! Ти знаєш, скільки людей згинуло…
Обличчя його спотворилося, налилося червоним, очі палали. Ніколи Марта не бачила пана Клеменса таким — і судячи з очманілого Стефана-Миколая, не вона одна.
— Негайно виносьте це сміття з дому! Але ж — заждіть-но, заждіть!..
Він вискочив з кімнати, ледве не перевернувши візок із холодним уже обідом. Повернувся, змахуючи затиснутими в кулаці купюрами. Помітно шкутильгав і не звертав на це жодної уваги, хоча зазвичай намагався триматись.
— Скільки вони можуть коштувати? Адже питання у грошах, чи не так? Ну, чого мнетесь, госсподи, нічого в тому такого немає. Тримайте, тримайте! Щоби навіть спокуси не виникало, чуєте! Вважайте, ми уклали угоду: я придбав їх у вас. І заплатив за те, щоб ви відвезли цей непотріб… ну от, припустимо, на міське звалище і закинули в одну із тамтешніх ям. Так, у вашому випадку це, мабуть, найкращий варіант. Це ви зумієте, напевно.
Пролунав стукіт у двері — і старий гаркнув, не обертаючись:
— Ні, Мар’яно, у нас все гаразд, нам нічого не потрібно! Займайтесь своїми справами!
— А ти… — тихо вимовив Стефан-Миколай. — Ти із нами не поїдеш?
Дід постояв, розгубленим, м’яким рухом розтираючи лівою долонею груди.
— Ні, — сказав нарешті, — не поїду. Вибачте, дітки. Якось я трошки притомився сьогодні. Тільки вас затримуватиму.
Він стрепенувся, підніс догори вказівного пальця:
— До речі, про «затримувати». Якщо раптом трапляться заборзі єгері, ти, любий мій, негайно телефонуй батькові. Жодних розмов, нічого — одразу сказав їм, чий син, — і використовуй право на дзвінок. Ні в кого з тих засранців не стане духу відмовити, можеш мені повірити. Ну, чого завмерли? Уперед, впораєтесь — повернетесь, нагодую святковою вечерею. А бутерброди вам зараз Мар’яна загорне, я простежу.
Досі трохи очманілі, з бутербродами в кишенях, Марта із хлопцями спустились у двір, і тут Чепурун сказав:
— Стоп.
— Просто читаєш мої думки, — пробурмотів Стефан-Миколай.
Чепурун поглянув на нього із подивом, наче не розумів, як в принципі після всього, що сталося, можна зубоскалити.
Марта, до речі, теж не розуміла.
— Ви справді зібралися їхати на звалище? Ні, серйозно?
— Ми взяли гроші, — нагадала Марта. — Угода є угода.
Купюри, які дав їм пан Клеменс, вони перерахували в ліфті; менше, ніж заплатив би Губатий, але набагато більше, ніж вони могли вторгувати, враховуючи все, що сталося сьогодні.
— Та до чого тут… — відмахнувся Чепурун. — Я не про гроші. Але на звалище нам через півміста пертися. По-перше, я голодний. По-друге…
Він найнахабнішим чином витяг і почав розгортати бутерброди. Стефан-Миколай, утім, його в цьому навіть випередив; Марті тільки й лишилося, що приєднатися до них.
Їли на ходу; рушили вниз по Курганній до зупинки, затримались лише біля кіосків, взяти собі по чаю.
— «По-друге», — нагадала Марта.
— Звалище не вихід, — відповів замість друга Стефан-Миколай. — Не сьогодні, принаймні. Якщо ми дали слово, треба дотримуватися по-чесному. А в нас із собою тільки частина знахідки.
— Ох… Поле біля Чурян? Слухайте, я зовсім забула: його наче збираються на днях зжати! От просто сьогодні-завтра!
— Тож нема чого зволікати, їдьмо! Заберемо залишки, а завтра все закопаємо. Що би там дід не казав, ти їх все-таки знешкодила, хоч якось. За кілька днів із ними нічого не станеться.
Чепурун пив чай, із недовірою поглядаючи у небо.
— Слухайте, — сказав, — але ж збирається на дощ. І потім — ну добре, тут ви маєте рацію, жодного сенсу полишати ті кістки на полі. Але ці куди ми подінемо? От до завтра — куди? Стеф відпадає, Марта теж — якщо за гаражами стежать, не вистачало тільки з кістками туди прийти. Я теж не варіант, самі розумієте. І що тепер?