Порох із драконових кісток
- Автор: Пузий Владимир Константинович
- Серия: Сезон Киновари #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7670-22-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Порох із драконових кісток». Краткое содержание книги:
А їй — та куди там! — їй такою ніколи не стати, вона навіть пробувати не хотіла, і до Інкубатора ходила просто заради грошей.
Хіба це робота, якщо замислитися: з ранку до вечора із малявками, без особистого життя, без сім’ї, без нічого. За спасибі.
Тут одне з двох: або на щось значніше ти не здатен, а отже, почнеш біситися, ненавидіти всіх навколо, чавити і топтати, і у це вкладеш всю душу, скільки б її у тебе не було; або працюватимеш упівсили, для годиться, втиснешся у товстелезний панцир із байдужості, а потім вростеш у нього, змертвієш, так і ходитимеш — голем големом. В обох випадках — краще здохнути, ніж так…
Звичайно, існував ще третій варіант, доступний, щоправда, тільки Штоцу — бути Штоцем.
— Марто! — він відчинив двері і зайшов, стрімкий, зі стосом прим’ятих аркушів у руці. — Ти вже тут? Із Паулем познайомилися? Поглянь, який хист! Я його ледве відстояв! Пан Вакенродер був… кхм… дуже невдоволений.
Чого б це, подумала Марта, директор школи був невдоволений, якщо Пауль має аж такий неабиякий хист?
Потім вона поглянула на аркуші, принесені Штоцем, і зрозуміла.
Особливо вдалася талановитому Паулю Ропуха. Він її змалював у кількох образах: на вузькошийому цирковому велосипеді, потім у вигляді такої собі тубілки із явно канібальськими смаками і — посеред поля, із сачком у руці, у гонитві за вгодованими, переляканими комарами. Дісталося, одначе, й іншим: Фліпчак виявилася сивобородою бабцею із булавою в руці; училка молодших класів, Розамунда Перелига, у ковбойському капелюсі намагалась приборкати кількох диких букв-іноходців, а Віктор Вегнер із докором спостерігав за школярем-неробою, який випадав із вікна, — спостерігав, одягнений в елегантний костюм, із циліндром та ціпком, голова у смарагдоокого була котячою, а ікла трохи виглядали з-під верхньої губи, і язичок по-котячому ж рожевів між ними.
Марта погортала ще, дивуючись дедалі більше. Але не тільки обдарованості Пауля — а малював він справді вражаюче, — набагато сильніше Марту бентежило інше. Ані Фліпчак, ані Вегнер, ані пан Вакенродер (теж увічнений юним митцем) уроки в Пауля не вели, просто не могли — надто він малий. Тоді звідки знає їх? Навіть якщо бачив у школі, на перерві десь чи в їдальні, — як спромігся вловити, розпізнати характер? А Губатий Марк, якого Пауль зобразив у вигляді кресального собаки? А відомі актори Серкізи — ламані постаті двох тіней, що перетікають одна в одну? А пан Клеменс із люлькою в зубах — і клуби з цієї люльки зміяться-сплітаються у мозкові звивини, між якими проступають страшні, ледве вгадувані постаті?.. Звідки все це?
— Хочете дати у «Клубок і кігті»?
Штоц засміявся:
— Мабуть, це було б занадто. Ні, Пауль нам зобразить щось… менш контроверсійне, чи не так, Паулю?
Хлопчик стенув плечима:
— Як вийде. — Голос в нього змінився: наче те, що відбувалося, спершу дратувало малого, а тепер почало лякати.
— Звичайно вийде, не кажи дурниць! І прошу, надалі на уроках намагайся утримуватись від… кхм… таких от вправлянь. Я розумію, це не завжди від тебе залежить…
Пауль різко похитав головою:
— Ви тільки кажете, а насправді — нічого не розумієте!
Журики принишкли і витріщились на них. Зі Штоцем так ніхто і ніколи не розмовляв, просто на думку б не спало, що можна підвищити на нього голос.
— Ану ходімо, — кивнув хлопчику Штоц. — На кілька слів, щоб колег не відволікати. Жуче, у разі чого — за головного.
Вони вийшли, а Марта тим часом взялася розпитувати мальків, як у них і що. Коли Штоца журики слухалися і навіть дещо обожнювали, то з Мартою радилися, і вона це цінувала. Наче нічого особливого, а все-таки приємно бути комусь потрібною.
Журики хвалилися роботою, а потім Жук кахикнув, басовито так, із натяком, мовляв, ще купа всього незавершеного — і Марта присіла в кутку, гортала малюнки Пауля, час від часу відповідала на запитання Кактуса і Хобота, як пишеться те чи інше слово.
Малюнків було чимало, на різних аркушах: із зошитів та альбомів, і на серветках кілька штук. Олівці, різнокольорові ручки, в одному випадку — навіть крейдою пройшлися. І ні, Пауль не був карикатуристом. Тут, подумала Марта, щось складніше, глибше. Цікаво, наскільки він точний у своїх… діагнозах?
Це ж просто: назвати людину підступною чи жадібною, чи заздрісною. Хтось повірить, хтось сумніватиметься. А якщо намалювати, та переконливо… тих, хто повірить, буде набагато більше.