Порох із драконових кісток
- Автор: Пузий Владимир Константинович
- Серия: Сезон Киновари #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7670-22-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Порох із драконових кісток». Краткое содержание книги:
Іноді вона думала, що вночі тут нічого не міняється: ті самі напівтемрява, запахи, і навіть сміх із тупотом — точнісінько такі ж. У привидів Марта не вірила, але якби існували — от де вони оселилися б: духи дітей, яким, усупереч тутешній нудотності, було в цьому будинку добре.
Вона привіталася з вахтером, дідусем Алімом, і рушила нагору, одразу до «редакційної». По четвергах і суботах Марта відповідала за журналістів чи — як вони самі себе називали — журиків. Журики ходили в гурток юних репортерів і кілька разів на місяць випускали під чуйним керівництвом Штоца стінгазету «Клубок і кігті».
Правило було просте: ніякого інтернету. Тексти вони повинні писати самі, картинки — знаходити й вирізати зі старих журналів і газет. Марта вважала це марнуванням часу: от в якій редакції нині так працюють? Але їй вистачало клепок в голові не лізти до Штоца зі своїми порадами, вона ж не вчить по вівторках пана Буликлея, як діти повинні доглядати за кроликами й курчатами.
Та й журикам, взагалі-то, подобалось. Коли тобі років дванадцять-тринадцять, дивишся на світ трохи простіше, Марта їм навіть заздрила.
Сьогодні в них з’явився новачок, вона зрозуміла це, щойно зайшла до класу. Журики розгорнули на підлозі аркуш ватману і розмічали під статті. Новачок — кремезний, похмурий, щокастий — стояв біля вікна і робив вигляд, що нічим таким взагалі-то не цікавиться. Стежив за ними крадькома.
Хом’як, зрозуміла Марта, його назвуть Хом’яком, це як двічі по два.
У всіх журиків були прізвиська, вони на імена одне до одного взагалі не зверталися, хіба до новачків. Якби не Штоц, Марта і не дізналась би, як їх звуть. Для журиків прізвиська означали приналежність до особливої касти, газетчики, на їхню думку, саме так і розмовляли: «Слухай-но, Жуче, нам потрібна ще одна фотка», «Скороти кілька рядків, Білко, інакше не влізе». Вони вимовляли все це з надзвичайною серйозністю, але Марті й на думку не спало би з них глузувати. Гра? Так, гра — у дорослих, причому в тих, яких не існує. В ідеальних. В «таких не буває».
Марта заздрила їм, що й казати. По-доброму, але заздрила.
— Привіт! — сказала вона. — Пан Штоц іще не приходив?
— Йому треба зателефонувати, — відгукнулась, не піднімаючи голови, Білка. Дівчинка щось креслила на ватмані, у найдальшому кутку. Зсунула брови, кінчик язика висунула від завзяття.
— Що у нас на сьогодні?
— Закінчуємо зі статтями і починаємо збирати. — Жук, головний журик, підсунув пальцем окуляри і приклацнув ножицями. — Навіть почали вже. А це, — додав він із дивними нотками в голосі, — Пауль. Він наш новенький.
— Привіт, Паулю! — усміхнулась Марта. — Вони тебе вже прилаштували кудись?
— Нікуди мене не треба прилаштовувати, — заявив новенький. Він склав руки на грудях і зиркнув на Марту. — Я чекаю.
Очі в нього були червонуваті, губи потріскані, долоні в подряпинах, але не свіжих, всі уже майже позаживали. Подряпини Марті дуже не сподобались.
— Він знаєте який талановитий! — з гордістю повідомив Хобот. — Зараз пан Штоц повернеться, він вам покаже! Ну… себто — роботи його. Себто — Пауля.
— Ти набирай, Хоботе, набирай, — нагадав Жук. — Часу обмаль.
Хобот кивнув і втупився у комп’ютер. З клавіатурою він вправлявся — наче музикант із якимось піаніно. Всьому, що писали дітлахи, Хобот надавав читабельного вигляду, а потім роздруковував під заданий розмір, щоби вмістилося на ватмані. Це була справжня наука, Марта навіть не намагалася в неї в’їхати. Від неї, зрештою, і не чекали: Марта грала тут роль швидше порадниці з усяких загальних питань, довіреної особи при Штоці, який був для журиків надто дорослим і дивним. Сам Штоц і не приховував, в чому полягає його інтерес: «Ти, Баумгартнер, — казав він, — природжений педагог. І просто так відмовлятися від свого таланту… це завжди закінчується погано, повір мені. Може, ти ще вагаєшся, тому і хочу, аби попрацювала в Інкубаторі. Спробувала і зрозуміла, твоє це чи ні».
Штоц був дивакуватий, от він якраз — Марта не мала жодного сумніву — справжній педагог. Йому вистачає часу і терпіння панькатися із кожним безнадійним двієчником, із кожним ледарем і брехуном. Це Штоц спеціально збирає макулатуру, щоб напередодні здачі віддати якомусь недбалому Артурчику. Це Штоц сім років тому підсадив увесь клас… добре, майже весь — на читання пригодницьких книжок. Це Штоц ходив із ними у походи влітку, вмовляв батьків Натана, щоб дозволили йому займатися історичною реконструкцією; от і Марту сюди прилаштував.