Порох із драконових кісток
- Автор: Пузий Владимир Константинович
- Серия: Сезон Киновари #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7670-22-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Порох із драконових кісток». Краткое содержание книги:
Цікаво, якою він намалював би Марту?
Білка знову спитала щодо правопису («їх» чи «їхній», вічне питання), Марта відповіла і на півслові затнулась. Білка перепитала, Марта опанувала себе й терпляче пояснила.
Старий малюнок, той, що лежав останнім у стосі, був зім’ятий і потертий. Його зберігали, складеним учетверо, і розгорнувши, Марта одразу зрозуміла чому. І теж склала, і, озирнувшись на журиків, підвелася:
— Я вийду. Буду потрібна — за кілька хвилин… Ви там як?
— Зараз Хобот перенабере вірші Кактуса і почнемо верстати, — відгукнувся Жук. — Із віршами фігня, рядок не влазить. А скорочувати Кактус не хоче.
Кактус завівся і почав пояснювати — очевидно, не вперше, — що в останньому рядку сама суть, не можна без нього, а хто цього не бачить, той бездушна колода, а не редактор; Марта далі не слухала і вислизнула до коридору. Малюнок вона запхала у кишеню джинсів, щойно опинилася за дверима.
А ще за мить зіткнулася ніс у ніс зі Штоцем і Паулем.
— О! — Знітилась вона на секунду, надто збуджена і розлючена, щоб соромитись чи вибачатися. — Пане Штоц, можна вас?..
Він наче наперед усе знав: порухом руки відправив хлопчика назад до «редакційної» і кивнув Марті:
— Ходімо.
— Звідки він узагалі взявся?
Вони вийшли на сходинковий майданчик, згори, з поверха, на якому кімнати винаймали під офіси, лунало гудіння принтера, хтось горлопанив у слухавку, щоб купували, купували, бовдури, негайно, бо потім буде запізно і дорого!..
— Вибач, — сказав Штоц. — Мені варто було прибрати той малюнок, не здогадався. Пан Вакенродер сьогодні шаленів від люті, я випадково зазирнув до нього — і вчасно, треба сказати. Хлопчині б не солодко довелося. Відрахували б — і по всьому.
— Але як… Як він може все це знати? Хто він такий?
Штоц із награною недбалістю відмахнувся:
— Просто дуже талановита дитина, ніякої містики, якщо ти про це. Талановита і спостережлива. У нього мати померла з рік тому. Тоді, схоже, він і почав малювати. Я щойно розмовляв із його батьком, той просив, щоб я хоч якось… підтримав, розумієш? Хлопчику це необхідно. На додачу до решти нещасть він учора втратив улюбленого собаку.
— Його батько… це бачив? — уточнила Марта. Вона потягнулася до кишені, розгорнула аркуш.
Певно, подумала, батько у хлопчика нічогенько заробляє, якщо водить стригтися до Елізи в перукарню. Так-так, звідки б іще Пауль міг її знати. І там само, напевно, бачив цього кнура Людвіга. Бачив або чув, як вони…
Вона подивилась на малюнок — дуже яскравий і переконливий, у стилі яких-небудь давніх розпусних мозаїк. Двоспинне чудовисько із впізнаваними обличчями.
От би цей малюночок потрапив до колег Елізи. Чи Людвіга. Чи просто в інтернет.
Але тут вона знову згадала про батька, про ганьбу, яку тоді доведеться йому пережити…
Їй слід поговорити із Паулем. Неодмінно поговорити і все дізнатися!
— Сподіваюся, — тихо сказав Штоц, — його батько не бачив, але не буду стверджувати напевно. Гадаю, правильніше за все — просто знищити малюнок.
Учитель простягнув руку, і Марта, лише на мить завагавшись, — так, віддала йому аркуш.
Штоц навіщось ще кілька разів склав його і сховав у бокову кишеню піджака.
— Домовимось от як: ти підеш до дітей і допоможеш їм із газетою, а я — у двір, спалити там цю штуку. І забудемо про неї. Впевнений: у вас у сім’ї все владнається, якщо вже батько повернувся. А щодо Пауля: він не винний, розумієш?
— Ніхто не змушував його це малювати! — Марта похитала головою, ховаючи погляд. — Вибачте, пане Штоц, я не впевнена, що зможу… просто не знаю, як поводитися з ним.
Учитель поплескав її по плечу — жест підтримки, який — зроби його будь-хто інший — образив би Марту.
— Звичайна дитина, звичайнісінька, повір мені. Саме так і треба з ним поводитись. Він самотній, йому боляче. Він переляканий.
— Звичайні діти не малюють… отаке!
— Обдаровані діти не перестають бути дітьми, Марто. Ну ж бо, йди до них, а то ще вирішать, що ти злякалася. І… Марто, — кинув Штоц, коли вона вже розвернулася й прямувала коридором. — Не забувай, прошу: він — це він, а його батько — це його батько.
— А до чого тут його батько?..
— Ну, власне, — кивнув учитель. — Пан Будара навіть не знав, що ти працюєш у мене помічницею в гуртку. А я… ну, вирішив не обтяжувати його по телефону зайвими подробицями. Розумієш?
Він усміхнувся трохи збентежено і пішов собі сходами, а Марта дивилася в нікуди і намагалася збагнути, що може бути спільного між цим повнощоким Паулем і кнуром Людвігом — ну, окрім прізвища, ясна річ, — адже нічого, просто анічогісінько!..