Порох із драконових кісток
- Автор: Пузий Владимир Константинович
- Серия: Сезон Киновари #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7670-22-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Порох із драконових кісток». Краткое содержание книги:
Пан Клеменс посмоктав люлечку, видихнув, мружачи очі.
— Не знаю, як давні, а цей був неймовірно красивий. Причаровував, погляду було не відвести. І навіть не страшно, коли дивишся, це от як на хижака в зоопарку — тільки вплив могутніший. Коли бачиш таке чортове створіння, йому хочеться поклонятися, воно — ідеальна істота, вінець природи. І навіть по-своєму справедливе. Тому, гадаю, їм так легко вдавалося захопити владу — і так просто її втримувати.
— Гіпноз? — обережно спитав Чепурун.
— Самогіпноз. Красиве не може бути жахливим, чи не так? Величне — гидким? І якщо воно спалює будинки, пожирає жінок і дітей, переплавляє на золото все, що було тобі дорогим, — значить, так і має бути. От усе це, — кивнув він на кістки, які вони поквапом запаковували, — нічого нового не створювало. Нічого ззовні не привносило. Воно просто витягало з кожного те, що в ньому вже сидить, від народження. Роздмухувало, підгодовувало, змушувало рости із дня у день. А потім харчувалося усім цим сміттям, всотувало в себе — і саме зростало, дуже швидко, просто неймовірно.
Він помовчав, можливо, чекаючи питань, а може, підбираючи потрібні слова.
— Тепер, — сказав, — тварюка здохла. Але кістки — от вони. Ви, дітки, чули щось про таку штуку, як фоссилізація?
Ясна річ, Марта із Чепуруном не чули. Ясна річ, Стефан-Миколай чув.
— Ти про те, як жива плоть перетворюється на скам’янілість?
— Я про те, як на них перетворюється плоть мертва, взагалі-то. Але суть ти вловив правильно, молодець. — Пан Клеменс кивнув Марті та Бену. — Якщо зовсім спрощено: кістки, які ви бачите в музеях, — динозаврів, мамонтів, акул давніх, — все це, власне, не кістки. Їхній первинний склад змінився, вони «наситилися» мінеральними сполуками. Але для цього потрібно багато, дуже багато часу. А тепер поміркуйте: дракони жили не колись давно, навіть найстарші з них — якщо з погляду серйозних геологічних процесів — здохли мить тому. У їхніх кісток не було шансу на те, щоб скам’яніти.
— Але ж і зотліти вони не зотліли, ти до цього ведеш?
— Правильно, правильно! І не зотліли, і розпаду не зазнали. Роки минають — і прошу ласкаво, поперли назовні, давайте, викопуйте нас, використовуйте: перетворюйте на трунок, підмішуйте у самогонку, в тютюн…
Чепурун помотав головою:
— Але це ж нісенітниця. Як їм вдалося зберегтися, якщо…
— Якщо все, що я кажу, — правда? Не переживай — таки правда. А наситилися вони не після того, як дракон здох, а поки ще був живий. От усім тим, що він із людей витягав. Злістю, заздрощами, відчаєм, підлістю, всіма нашими зрадами та всією нашою брехнею. А головне — ненавистю. Ненависть — це те, від чого він аж розцвітав, сучий кіт. І я, — тицьнув у них пальцем пан Клеменс, — зарубайте на носі раз і назавжди, не мораль вам читаю. До дупи мораль, ціна їй — гріш. От усе те, про що я кажу, — тут, у кожному шматочку кістки. Не фігурально — буквально. Тому хоч затанцьовуй ти це лайно, хоч поливай жертовною кров’ю, знешкодити не зумієш. Хіба на якийсь час притлумиш ефект. Приспиш тварюку.
— Жертовною кров’ю? — дуже тихо перепитав Стефан-Миколай.
— А ти гадаєш, ми в артиках чим займалися? Ліс рубали? — Він знову затягся, блукаючи поглядом десь над їхніми головами. — Ну, деякі й ліс. Особливо до тих пір, поки шукачі не знаходили нові поклади. А тоді, любий мій, прошу дуже до вагона — і в інший куток держави, і копати, під снігом, під дощем, у спеку, — до переможного.
Пан Клеменс простягнув руку, взяв найближчу порожню баночку, витяг із кишені йоржик і взявся вибивати люльку. Впевненими, спокійними рухами. Тільки ліва нижня повіка трохи смикалася, але може, це взагалі Марті здалося.
— Словом, — сказав він, — таке: зібрали й геть із дому. І ти, друже милий, давай-но без фокусів, я тебе знаю. Щоб у схованках ані крихти не лишилося. Второпав?
Стефан-Миколай лише покаянно кивнув. От у нього руки трусилися, аж на весь дім шурхотіла фольга, коли загортав черговий шматок.
— А знищити? — спитала Марта. — Як все це можна знищити? Адже можна, правда ж?
Пан Клеменс продув свою люлечку, не дивлячись, запхав до кишені.
— Подалі від людей, на пустир якийсь чи на поле. Приїхали, зарили; згори ще колодами привалити. Чи прив’язати це лайно до каменя: у сумку скласти, закрити і прив’язати. Тоді довше пробуде під землею. А про знищити — забудьте.
— Зачекай, діду, але ж… якщо, припустимо, спалити? Чи кинути у кислоту?
— Газети минулорічні кидай он у кислоту, осячі гнізда чи старі свої щоденники. І до речі, щоб більше мій кисіль на такі дурниці не марнував, експериментаторе. А щодо кісток… навіть і не думайте. Сам я не бачив, пощастило — але чув достатньо.