Українське письменство

Друга велика неприємність, що її довелося на той час пережити поетові, — це те цькування, об’єктом якого він став за свої публіцистичні, вимірені проти рутенства статті в «Житті і слові», «місячнику літератури, політики й науки» (з 1894 р.). Ця боротьба загострилась напередодні виборів 1896 р., коли зав’язався спільний виборчий комітет москвофільсько-народовський, і на Франка посипались такі прикрості, як інсинуації москвофільських органів («Франко запродався ляхам за кафедру»), двозначне мовчання в тій справі народовського «Діла» та оборона з боку близької до офіціальних (польських) сфер — «Буковини…» «Була то хвиля, — розповідав Франко, — коли я, бачачи навколо себе глупі докори та цинічні насміхи, думав було покаятись або еміґрувати на кубанські степи». Він ладен був навіть одмовитися од титулу публіциста й політика: «Я зовсім не є ніякий політик, бо політика… се циганство і крутарство. Лишаю привілей на політиків проводирям «соєдинених» партій…» В тім роздразненні і була написана автобіографічна передмова до польського видання Франкових оповідань («Obrazki galicyjskie») — «Nieco o sobie samym». В ній поет признавався до гріха, що його багацько патріотів уважатиме смертельним: «nie kocham Rusinów». Він не побоявся закинути всій галицькій інтеліґенції брак «правдивих характерів», силу «дрібничковості, тісного матеріального егоїзму, дволичності й пихи». Він наважився навіть подвоїти свій смертельний гріх новим признанням: «Nawet Rusi naszej nie kocham»: ні як географічна цілість, ні як історична традиція, ні як «раса», вона не імпонує; «як любити таку расу, непроворну, недисципліновану і сентиментальну, без гарту і вольової сили… таку родючу на всякого роду ренеґатів і перевертнів?». Тільки почуття «psiego obowiązku» прив’язує його до свого народу: «Можу протестувати, можу тихцем клясти долю, що положила мені на плечі те ярмо, але скинути його не можу». Ця сповідь поета і публіциста перед польським читачем викликала вже цілу хуртовину обурення з боку галицької інтеліґенції. І цікаво — силі обурення зовсім не відповідала арґументація обурених, слаба і обивательська, що, по суті, зводилася на приказку: «Погана та птиця, що гніздо своє каляє»[140].