Українське письменство

Те саме почуття визволення й одужання пробивається в дидактичних циклах «Мого Ізмарагду», і особливо в передмові до збірки:

«Поет давно бажав подати… сучасному руському читачеві ряд оповідань, притч, рефлексій… котрих теми черпані з різних джерел домашніх і чужих, східних і західних, та котрі, проте, в’язались би в одну органічну цілість не якоюсь тенденцією… а тільки спільним діапазоном морального чуття й темпераменту, через який пройшли, поки вилилися в ту форму.

Йому давно хотілося написати таку книжку, та тільки в останній час тяжка слабість, що зробила поета на пару місяців неспосібним до іншої праці, дала йому змогу понаписувати найбільшу часть того, що надруковано в збірці «Мій Ізмарагд».

В хворобі чоловік потребує, щоб з ним обходилися м’яко, лагідно, та й сам робиться м’яким, та лагідним, та толерантним…

А тобі, любий брате чи люба сестро, що читатимеш отсі рядки, не «мудрствуя лукаво», бажаю того душевного спокою, того м’якого, ніжного, щирого настрою, який знаходив я, складаючи серед болю й гризоти оті прості, часто скорбні, іноді, може, сухо навчаючі та моралізаторські вірші…»

Всі ці настрої щораз міцніють, в міру того, як втихомирюється навколо самого Франка галас і гук боротьби. З кінцем 1897 р., коли Франко, викинутий з польських часописів, стояв на порозі нової «жебрачої бідності», — при Львівському науковому товаристві закладається журнал «типу європейських revue», «Літературно-науковий вісник», і поет одразу входить до складу редакційної колеґії журналу. Для «Літерат.-н. вісника» першого десятиліття Франко більш, ніж головний співробітник, більш, ніж редактор, — він жива душа журналу. В якій мірі можна погодитися з твердженням М. Євшана[142], що заснування ЛНВ було якоюсь ерою в літературному житті Галичини, то річ інша; але що Франкові випала роля мало не єдиного критика і порадника молодих літературних сил, — це вірно. І що він зумів визволитися з-під влади старих мистецьких поглядів, з-під ферули засвоєної в молоді роки натуралістичної доктрини, що він знайшов в собі великий поклад толерантності і співчуття для молодих, — це також вірно. Його віршова суперечка з Вороним, видрукувана на сторінках альманаху «З-над хмар і з долин» (Одеса, 1903), скоріше подібна до дружнього листування, як до літературної полеміки непримиренних супротивників. Оскільки ж він пішов уперед в своїх теоретичних поглядах на справи літератури і мистецтва — доказують його статті «Із секретів поетичної творчості» (ЛНВ, 1898).

Змінялася потроху і його мистецька практика. В обсягу поезії в ньому виразно позначився потяг від віршованої повісті («Панські жарти») до поеми на вселюдську тему; в обсягу прози — від натуралістично-протоколярного оповідання, іноді зафарбованого публіцистикою, до оповідання психологічного, не чужого деяких рис імпресіоністичної манери. В його ліриці тих часів (900-х рр.) все міцніють ноти філософічної задуми, ясності й мудрості — і не тільки мудрості запозиченої, відсвічуваної, як у «Моєму Ізмарагді», але й власної, виношеної під серцем, породженої життьовим досвідом. Мудрості, що розуміє своє місце в житті і тому не претендує на берло і команду. Перед широким, розмаїтим і неохопним життям поет і мудрець — semper tirones, завжди учні, завжди новаки. І через те «в пиру життя» вони повинні стояти скромно і вибачливо, прощаючи людському безголов’ю і несучи громаді листки своєї чарівної «Книги Кааф».