Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
В «Поєдинку» перед нами картина бою. В ряді борців, що йдуть проти бунтівників, проти тих, що
в лаві оборонців «законної власті» з повним, здається, переконанням б’ється і Мирон, тобто сам Франко (Мирон — його улюблений псевдонім, Мироном він називав себе в автобіографічних дитячих оповіданнях, Мироном підписувався під науковими навіть статтями). Але коли в екстазі боротьби він хоче крикнути: «Смерть бунтарям!» — власні слова вражають його безмірною брехнею: його серце, його сумління — не з прихильниками «законної власті». І в ту ж хвилину з пожежі виходить проти нього бунтар, з такою ж рушницею, риса в рису похожий на нього. І він — не привид, навпаки, він Мирон справжній, бо, як каже він,
Мирон стріляє в свого двійника, але з ним трапляється те саме, що з героєм Вайльда: ніж, скерований в полотно портрета, вказується в серці Доріана Ґрея…
В «Похороні» тема та сама, але розвинена докладніше, деталізована, багатше забарвлена чуттям. Викінчена десь коло 1898 р., вона в’яжеться з статтею Франковою про Міцкевича так само, як його «Поклони» («Ти, брате, любиш Русь» і інш.) відбивають його суперечку з своїми. А. Крушельницький в своїй книзі, коментуючи поему, зіставляє зраду Міцкевичевого Конрада, що зраджує народ чужий, який його усиновив, адаптував, щоби визволити свій, — з відступництвом Мирона у «Похороні» (знов той же Мирон!), що, відступаючись від свого народу в рішучу хвилю і тим прирікаючи його на загин, хоче прищепити йому нову силу — ідеал. В промові своїй на бенкеті він заявляє: «Я боявся побіди свого народу».
Їхня перемога була б перемогою плебейства, брутальних сил і нетями.
«Про етичну висоту сеї і тої зради, — веде далі Крушельницький, — спорити немає потреби! Та ось поет, осудивши ту, осуджує не менш рішучо сю!»
Справді, одмінність од Міцкевичевого трактування зради — величезна. Там — в «Конраді Валленроді» — зрадник виступає перед нами, як варіант героя, тут він змальований, як найновіше уособлення «великого грішника». В коротенькій прозовій передмові до поеми Франко говорить, що його привабила ситуація: «великий грішник навертається на правдивий шлях візією свого власного похорону». «На цій старій основі» він і спробував «виткати нові взірці». Він пересадив її (ситуацію) «на світський ґрунт», хоч це «в значній мірі зроблено в оповіданні про Дон Жуана», і змодернізував героя леґенди, бо ж, очевидно, «наш час великих класових і національних антагонізмів має значно одмінне поняття про великого грішника, ніж час Филипа II і Торквемади».
«Похорон» відкривається яскраво змальованою картиною врочистого бенкету:
Шістсот обранців, вибране товариство переможців сидить за столами. У всіх почуття радості й свободи: минув жах і труди, минула небезпека, «Не зможе вже піднятись і не схоче / Грізна рука розбитого сусіда». На бенкеті серед переможців зрадник Мирон. Під балову музику, за вечерею, машинально всміхаючись «щасливо чи сонливо», він раптом пригадує, як учора ще він ішов на чолі армії повстанців, що піднялась «на кривдників одвічних» — «своєю кров’ю всім купити долю». Ті, що сьогодні так пишно бенкетують, вчора тремтіли в сподіванні неминучої погибелі… І от до Мирона в палатку з’являється князь, наливає йому вуха отрутою, знаходить якесь укрите дупло в його душі — і Мирон передається ворогам. «Я зрадив люд закутий! Я зрадив месників і вибрав зло». Повстанське військо гине до одного чоловіка. Тут музика затихає і починаються промови (до речі, з погляду культури вірша, це найслабше, що написав Франко): говорять Князь, Граф, Барон. Мирон сидить холодний, незворушний. Тільки промова старого рубаки генерала, що признається в своїй пошані до Мирона-ворога і в своїм презирстві до Мирона-зрадника, хоч і політичного приятеля, і, замість пити за його здоров’я, кидає свій кубок на підлогу, — пробуджує його з забуття. Він підводиться і починає промову, де, не то з героїчною одвертістю, як гадає А. Крушельницький, з’ясовує мотиви своєї зради, не то в логічних вивертах думки пробує знайти будь-яке оправдання для себе. Кінець промови, де він кидає в лице добірному товариству: «Ненавиджу всіх вас і бриджусь вами» і далі: