Українське письменство

А життя його, справді, не особливо радісне завжди («Мене додолу зігнуло невідрадних сорок літ»), ніколи не приносило йому таких жорстоких ударів, як саме в середині 90-х рр., коли й повстали найбільш «сумоглядні» з його писань («Зів’яле листя», «Із днів журби» та деякі цикли «Мого Ізмарагду»).

Біографи Франка найдокладніше висвітлюють з цієї життєвої смуги три епізоди. Перший з них — справа з кафедрою української літератури у Львівському університеті.

На початку 90-х рр. ми бачимо Франка, захопленого партійними справами, в ролі найближчого співробітника, а якийсь час і редактора (в першій половині 1892 р.) журналу «Народ». Але коли восени 1892 р. Павлик, перейнявши редакцію журналу до своїх рук, переніс його до Коломиї, — Франко від справи одходить і їде до Відня закінчувати свою освіту під керуванням відомого славіста акад. В. Ягича. Результатом тих студій був докторський диплом і дві спеціальні праці з історії старого українського письменства: «Іван Вишенський і його твори» та «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія». По смерті О. Огоновського Франко виставляє свою кандидатуру на спустіле місце викладача української літератури: університетська кар’єра Франка не всміхалася багатьом, навіть декому з його політичних і особистих приятелів. Дуже ревниво ставився до неї Павлик: «Взагалі скептично дивлюся на його наукову діяльність…» «Не більшу вагу кладу на його докторську дисертацію», — такі і подібні до цих фрази зустрічаємо мало не в кожному з листів Павлика до Драгоманова: «Франко відсувається від політики, бо хоче стати професором. Як він розказує, то є надія, хоть, певне, прийдеться йому дорого заплатити, бо то залежить від станьчиків, один із провідників котрих… сказав недавно: Tego człowieka trza wyciągnąć z błota[137]» …Як би то не було, але Франка було допущено до габілітаційного викладу («пробної лекції», pro venia legendi), якого темою він вибрав «Наймичку» Шевченка (порівняння української поеми і російської повісті на той самий сюжет). Потім відбулася уперта боротьба межи кількома кандидатами[138], — і Франко програв; намісник Галичини гр. Бадені його не затвердив, — в цьому відіграла ролю і його попередня репутація «радикала», «соціаліста», і певна опозиція з боку деяких впливових галичан, що обстоювали інших домагальників, і, нарешті, — як найсвіжіший арґумент — гумористична промова на ювілейній вечері на честь такої «забороненої в Галичині» постаті, як Драгоманов, якого Франко до того ж узивав, сміючись, «антихристом» в очах галицької суспільності[139]. Драгоманов, що з великим співчуттям стежив за Франковою габілітацією, з гіркістю писав йому якось, що старий Огоновський поспішився умерти — і тим без потреби загострив справу: вона б ніколи не стала так руба, коли б Франко мав за собою кілька років доцентури.