Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
У виданні вперше зібрано більшу частину праць із літературознавства та історії нашого письменства, що вийшли з-під пера Миколи Зерова (1890—1937) — видатного українського вченого, поета і перекладача, чий творчий доробок, за словами Євгена Сверстюка, залишається монолітним і дорогоцінним уламком храму української культури.
Ви, паразити з водянистим мізком,
Ви, неробучі загребущі руки,
Ви, у котрих з усіх прикмет звірячих
Лишились тільки хитрощі гадюки, —
викликає гамір і крик цілої громади. До Мирона кидаються з шаблями; серед покликів чути: «Мовчать! Розсічемо! Проч з ним!» (Пригадаймо: «Precz z Frankiem» — на львівських плакатах 1897 р.)… В тій хвилі раптом б’є дванадцята година. Стіни палацу починають хвилювати, як полотно; світло міниться: синє — фіолетове — зелене; люди починають просвічувати, як привиди, — і Мирон виходить в ясну місячну ніч… Чисте небо. Фіолетове місячне сяйво. Довга вулиця, одною стороною затоплена в тіні; фаланги скляних осяяних вікон і далекі, десь на полях, дзвони. Надходить похорон. Криваві мундири піхоти; чорні від диму гармати, заломлені руки жінок і при тому — найменшого звуку.
Наче мла пливе лугами, мов ріка з глибоких плес… З натовпом вкочується Мирон у кладовищенську браму і з промови над гробом дізнається, що той мрець — він, Мирон, — і впав він мертвий сьогодні опівночі від зрадника, і убитий він не мечем, а «словом, що пихою злою диха…». Всі підходять для останнього прощання, і коли до трупа наближається Мирон-глядач, все лице мертвого наливається кров’ю. По цьому в нім пізнають зрадника (пригадаймо, як у Гоголя в «Страшной мести» з наближенням «великого грішника» у святого анахорета літери в книзі виповняються кров’ю) і кидають до ями убійника разом з убитим. Майстерно переданим враженням від грудок землі, що сиплються на віко домовини, закінчується поема.
По поемі — епілог. Франко відкриває джерело настроїв і рефлексій, з якого попливли всі візії поеми. Місячної ночі поет сидів коло вікна, і гіркі думи, важкі питання насувалися йому:
Чи вірна наша, чи хибна дорога?..
І чом у нас відступників так много,
І чом для них відступство не страшне?
Чом рідний стяг не тягне їх до свого?
Чом працювать на рідній ниві — стид,
Але не стид у наймах у чужого?
І чом один на рідній ниві вид:
Безладдя, зависть і пиха пустая,
І служба ворогу?..
В відповідь на ці питання місяць навіяв «страхіття й дивогляди» старої леґенди:
Що ж діять! Всі ми ще в тім царстві мар,
Усі ми плем'я сонне і боляще,
І маловірне…
Прийміть сей дар! Крім дум моїх важких,
Крім болю серця, й сумніву, й розпуки,
Усе в нім байка, рої мрій палких.
Ті битви, і побіди, й люті муки,
І кров, і блиск, що тьмив у мене очі,
І речі ті, і духи ті, і дуки —
Усе те — чари місячної ночі.
Інтимна лірика тих часів тільки поглиблює ці жалібні трени громадянина: «Усі ми плем’я сонне і боляще». Герой ліричної поеми «Зів’яле листя» — «чоловік слабої волі та буйної фантазії, з глибоким чуттям, та мало спосібний для практичного життя», — таким бачить Франко власне обличчя в дзеркалі тогочасної своєї лірики. Його alter ego — «кайданник», що волочить за собою власне горе, натруджений віл, що ледве дотягає до краю доручений йому плуг. І єдина мрія вирватись «із тиску Сансари в Нірвани спокій».
