Маркус і Діана. Світло Сіріуса

Сіґмунд підвівся.

— Ну, мабуть, я піду додому.

Монс змовчав. Сіґмунд обернувся в дверях і підбадьорливим тоном сказав:

— Це просто протистояння поколінь, пане Сімонсене. Ви не дуже цим переймайтеся. Таке не раз трапляється.

Після того як Сіґмунд зник за порогом, Монс трохи постояв у кімнаті. Потім вийняв із паперового пакета три суничних морозива, пішов на кухню й поклав їх на лаві. Тоді вернувся до вітальні, сів на канапі та й втупив очі у фотокартку, що висіла на стіні. Він її сам зробив десять років тому. На ній була його дружина, що, обійнявши Маркуса, сиділа в шезлонзі. Вона усміхалася, а Маркус реготав. По її смерті він спитав сина, чи не зняти тієї фотокартки зі стіни, але Маркус відповів «ні». Монс мимохіть усміхнувся до фотокартки. Потім обхопив голову руками й заплакав. Угамувавши сльози, він пішов на кухню варити каву. Йому страшенно хотілося стерти зі свого життя останні півгодини і їсти разом із Маркусом суничне морозиво.

Він не знав, що Маркус сидів у своїй кімнаті, і його так само гризли докори сумління. Він чудово розумів, що Монс і гадки не мав обзивати його Мавпусом і зробив то лише тому, що був шокований, побачивши сина в смокінгу і з кучерями на голові. Він добре знав, що батьків відчай був набагато природніший за гнів. Йому хотілося відчинити двері, влетіти у вітальню й сказати, як він себе картає, і пообіцяти більше ніколи в житті не завивати чуба. Але він не міг того зробити. Йому бракувало духу. Ним опанувала якась ідіотська впертість чи, може, острах. Атож, справжнісінький острах. Треба було сказати одне-однісіньке слово або ж усміхнутися. Ні, не усміхнутися. А якщо й усміхнутися, то не так привітно. Загалом привітність тут ні до чого. Щось же треба було робити з тугою в серці. Зненацька вони опинилися дуже далеко одне від одного, і його охопила неймовірна туга.

«Чого я нічого не роблю? — подумав він. — Треба просто зважитися, та й усе».

І він зважився.

Він метнувся до дверей, повернув ключа й побіг до вітальні. Батько сидів, тримаючи перед собою чашку кави. Вигляд у нього був страшенно самотній. Коли з’явився Маркус, він підвівся, ступив трохи наперед, зупинився й пригладив рукою свого чуба. Маркус теж зупинився. Вони стояли, не зводячи один з одного очей. Одному було тридцять дев’ять років, і його волосся вже добряче поріділо. Він був у сірому костюмі й сорочці в блакитну смугу. Другому було тринадцять, він мав кучеряве волосся і був убраний у смокінг та пояс, що накладався на живіт. Жоден із них не знав, хто зробив перший крок, але раптом вони обидва кинулися один одному в обійми так, що їхні серця мало не розірвалися від напруги.

— Я скучаю за мамою, — пошепки мовив Маркус. — Ой, тату, тату, як я за нею скучаю!

Батько погладив йому кучері.

— Хлопчику мій, голубе рідненький, синочку…

Так вони й стояли, аж поки в кожного в душі не посвітлішало й усе погане трішки стерлося.