Маркус і Діана. Світло Сіріуса
- Автор: Гаґеруп Клаус
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 966-8317-92-0
- Переводчик: Галина Кирпа
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Маркус і Діана. Світло Сіріуса». Краткое содержание книги:
Проте коли Маркус вдає із себе фана й пише листи відомим людям, то ніби перевтілюється. Тепер він не Маркус Сімонсен — він стара-престара осліпла бабуся, чи спортивна зірка, дискваліфікована за допінг, чи самотній мільйонер…
Ця книжка — перша в серії про непередбачуваного тринадцятирічного Маркуса — набула шаленого успіху у світі.
Нараз Монс спалахнув.
— Ти схожий на… ти схожий на… опудало! — закричав він.
— Що ви хочете цим сказати, пане Сімонсене? — зацікавлено спитав Сіґмунд.
— А ти заткни пельку… ти… бовдуре! — заревів Монс.
Бовдур заткнув пельку. Маркус більше не усміхався. Він стояв як укопаний, а батько тим часом метався по кімнаті, розмахував руками й викрикував слова, що були абсолютно нові для них обох, проте батько вимовляв їх з передихом, бо йому не вдавалося знайти точне слово, завдяки якому можна було 6 висловити той гнів, що клекотів у його душі.
— Ти схожий на… потвору! — горлав він. — Дурник! Телепень! Пригладь свою нікчемну перуку, бо ти схожий на закудланого… мавпуса!
— Не називай мене мавпусом, тату, — стиха попросив Маркус. — Будь ласка. Мене так називають у школі.
— Що?
— У школі мене називають Мавпусом.
Монс проковтнув язика. Витріщивши на Маркуса очі, він завмер на місці, його руки обвисли вздовж тіла.
— Маркусе… я… я не знав… я…
Монс підступив до Маркуса на крок ближче й безпорадно розвів руками. Він мовби намагався сказати, як йому незручно, і водночас мовби заохочував сина кинутися йому в обійми. Маркус відступив до кухонних дверей.
— Я думав, ти скажеш, що я красивий…
— Ти красивий, Маркусе. Ти… дуже красивий. Я просто…
— Чого ж ти тоді назвав мене Мавпусом?
— У мене воно зірвалося з язика… Ніякий ти не Мавпус… Це я Мавпус. Хочеш… ви хочете морозива? Я купив… суничного морозива.
Маркус нічого не відповів. Відвернувшися від батька, він подався в свою кімнату. Вони почули, як у замку зсередини повернувся ключ.
Сіґмунд підвівся.
— Ну, мабуть, я піду додому.
Монс змовчав. Сіґмунд обернувся в дверях і підбадьорливим тоном сказав:
— Це просто протистояння поколінь, пане Сімонсене. Ви не дуже цим переймайтеся. Таке не раз трапляється.
Після того як Сіґмунд зник за порогом, Монс трохи постояв у кімнаті. Потім вийняв із паперового пакета три суничних морозива, пішов на кухню й поклав їх на лаві. Тоді вернувся до вітальні, сів на канапі та й втупив очі у фотокартку, що висіла на стіні. Він її сам зробив десять років тому. На ній була його дружина, що, обійнявши Маркуса, сиділа в шезлонзі. Вона усміхалася, а Маркус реготав. По її смерті він спитав сина, чи не зняти тієї фотокартки зі стіни, але Маркус відповів «ні». Монс мимохіть усміхнувся до фотокартки. Потім обхопив голову руками й заплакав. Угамувавши сльози, він пішов на кухню варити каву. Йому страшенно хотілося стерти зі свого життя останні півгодини і їсти разом із Маркусом суничне морозиво.
Він не знав, що Маркус сидів у своїй кімнаті, і його так само гризли докори сумління. Він чудово розумів, що Монс і гадки не мав обзивати його Мавпусом і зробив то лише тому, що був шокований, побачивши сина в смокінгу і з кучерями на голові. Він добре знав, що батьків відчай був набагато природніший за гнів. Йому хотілося відчинити двері, влетіти у вітальню й сказати, як він себе картає, і пообіцяти більше ніколи в житті не завивати чуба. Але він не міг того зробити. Йому бракувало духу. Ним опанувала якась ідіотська впертість чи, може, острах. Атож, справжнісінький острах. Треба було сказати одне-однісіньке слово або ж усміхнутися. Ні, не усміхнутися. А якщо й усміхнутися, то не так привітно. Загалом привітність тут ні до чого. Щось же треба було робити з тугою в серці. Зненацька вони опинилися дуже далеко одне від одного, і його охопила неймовірна туга.
«Чого я нічого не роблю? — подумав він. — Треба просто зважитися, та й усе».
І він зважився.
Він метнувся до дверей, повернув ключа й побіг до вітальні. Батько сидів, тримаючи перед собою чашку кави. Вигляд у нього був страшенно самотній. Коли з’явився Маркус, він підвівся, ступив трохи наперед, зупинився й пригладив рукою свого чуба. Маркус теж зупинився. Вони стояли, не зводячи один з одного очей. Одному було тридцять дев’ять років, і його волосся вже добряче поріділо. Він був у сірому костюмі й сорочці в блакитну смугу. Другому було тринадцять, він мав кучеряве волосся і був убраний у смокінг та пояс, що накладався на живіт. Жоден із них не знав, хто зробив перший крок, але раптом вони обидва кинулися один одному в обійми так, що їхні серця мало не розірвалися від напруги.
— Я скучаю за мамою, — пошепки мовив Маркус. — Ой, тату, тату, як я за нею скучаю!
Батько погладив йому кучері.
— Хлопчику мій, голубе рідненький, синочку…
Так вони й стояли, аж поки в кожного в душі не посвітлішало й усе погане трішки стерлося.