Маркус і Діана. Світло Сіріуса

— Напевно, так.

Маркус відчинив двері й привітно усміхнувся до батька.

— Нехай тобі сьогодні щастить, тату.

Монс тяжко зітхнув і, схиливши голову, поволі став спускатися дорогою.

Маркус незрушно стояв у дверях і дивився йому вслід. У горлі в нього стояв клубок. Може, він і поводився галантно, але відчував себе ідіотом. Щоразу, замість того, як він чемно схилявся перед батьком у поклоні, йому хотілося іншого — кинутися батькові на шию, але хіба він міг собі таке дозволити?! Він мусив вправлятися в гарних манерах доти, доки не навчиться поводитися цілком невимушено, щоб простувати по життю з піднятою головою. Тим часом простування з піднятою головою наводило на нього жах. Здавалося, ніби його привалювало донизу кількома тоннами страху та неспокою. Якби він міг вибирати, то йому хотілося б мати більше часу на опанування гарними манерами. Скажімо, сімдесят, вісімдесят років. Одначе в нього не було жодного вибору. Завтра йому доведеться йти в ресторан «Зірка», а за два тижні до Гортена приїздить Діана Мортенсен. Втім, вони ще не отримали відповіді на останнього листа. Може, вона передумала чи отримала якусь значущу роль, задля якої змушена буде лишитися в Голлівуді. Тоді він міг би трішки перепочити від репетицій чемності. Якомога довше понасолоджуватися дитинством. Ну, особливої насолоди, може, в тім і не було, та в кожнім разі краще вже дитинство, аніж ця чемність. Він прочитав книжку чотири рази, і вони з Сіґмундом обговорили в своєму штабі кожен розділ. На папері все видавалося дуже простим, а насправді все було набагато гірше. Достоту так, як у школі танців. Либонь, не конче всім танцювати ціле життя чи постійно відрекомендовуватися. Він того не знав. Але знав лише одне: якщо комусь конче треба було навчитися відрекомендовуватися, та ще й у такий короткий термін, то це йому.

Він зачинив двері й знов прикипів очима до свого відображення. Прилизаний чуб лежав на голові, як щойно помощений асфальт. Він скидався на гангстера. Ні, мабуть, не треба пручатися. Варто згодитися на кучері. Він радів, як злочинець пожиттєвому ув’язненню.

Хтось подзвонив у двері. Він якомога пишніше розкуйовдив чуба й побіг відчиняти. То прийшов Сіґмунд.

— Привіт, — сказав він. — Я взяв напрокат смокінги.

— Хіба без них не можна обійтися? — спитав Маркус. — А що як замість них одягнути костюми?

— Ні, нам треба витримати стиль, ти ж знаєш. Сьогодні не було листа?

— Ні.

— Він ще прийде, — весело мовив Сіґмунд. — Ану вдягай свого смокінга.

— А не можна почекати до завтра?

— Краще переконатися, чи він на тебе прийдеться.

Серце Маркуса злегка затремтіло в передчутті надії.

— Гаразд, бо, може, він на мене й не прийдеться. Тоді…

— Тоді ми візьмемо напрокат інший смокінг.

— Авжеж.

Смокінг був як на нього шитий. Маркус глянув у люстро, і йому навіть сподобався той молодик, що дивився на нього звідти. Смокінг був чорний з червоним поясом, червоними поперечними смугами на вилогах та червоним носовичком, якого Сіґмунд гарнесенько згорнув і засунув у нагрудну кишеню. Ніхто б не міг помітити, що ґудзики на манжетах насправді були не золоті.