Маркус і Діана. Світло Сіріуса
- Автор: Гаґеруп Клаус
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 966-8317-92-0
- Переводчик: Галина Кирпа
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Маркус і Діана. Світло Сіріуса». Краткое содержание книги:
Проте коли Маркус вдає із себе фана й пише листи відомим людям, то ніби перевтілюється. Тепер він не Маркус Сімонсен — він стара-престара осліпла бабуся, чи спортивна зірка, дискваліфікована за допінг, чи самотній мільйонер…
Ця книжка — перша в серії про непередбачуваного тринадцятирічного Маркуса — набула шаленого успіху у світі.
— Елегантно, — сказав Сіґмунд.
Маркус кивнув.
— Можна мені його вже зняти?
— Ні, думаю, ти повинен сьогодні в ньому походити, щоб звикнутися. Ну, а тепер лишився чуб.
— Що тобі мій чуб? — спитав Маркус, хоча добре знав, що його чекало.
— Нам треба зробити завивку.
— Хіба не можна почекати до того дня, коли я зустрічатимуся з Діаною?
— Ні, не можна, — твердо відрубав Сіґмунд. — Завтрашній обід буде генеральною репетицією, а на генеральну репетицію гримуються і вдягаються так само, як і на прем’єру.
— Я не буду гримуватися! — скрикнув Маркус.
То вже переступало межі здорового глузду. Щоправда, він присягнув робити все для Діани, але «все» означало все, крім гримування!
— Розслабся, — сказав Сіґмунд. — Зробити завивку — то майже те саме, що гримуватися. Я захопив із собою плойку своєї сестри.
Через п’ять годин Маркус уже був кучерявий. Схиливши голову, він походжав у чорному смокінгу по вітальні, а Сіґмунд тим часом засипав його запитаннями про те, як треба поводитися в ресторані.
— Хто перший підходить до столика — чоловік чи жінка?
— Якщо хтось замовив стола і метрдотель зголосився туди всіх провести, то запрошене товариство йде слідом за ним, а чоловік або ж той, хто запрошував, іде останній, — механічно проказав Маркус.
— А якщо якась пара сама шукає свій столик?
— Тоді перший іде чоловік.
— Правильно. Хто й де має сидіти, якщо стіл у ресторані стоятиме під самою стіною?
— Тоді треба шукати інший ресторан.
— Я серйозно, Маркусе!
— Тоді жінка має сісти там, звідки їй гарно буде видно залу. Пограємо в кості?
— Ні. Ми запросили гостей у ресторан. Що там можна чекати від метрдотеля й офіціанта?
Маркус тяжко зітхнув і відповів як по писаному. Пройшовши правила поведінки в ресторані, вони знов почали все спочатку. В половині п’ятої Маркус знав уже той розділ назубок. І метрдотеля, й офіціанта в ресторані «Зірка» дещо таки чекало. Монса також. Без чверті п’ята хлопці почули, як він відчиняв вхідні двері.
— Хутчій, — скомандував Сіґмунд. — Біжи на кухню й принеси склянку води.
— Навіщо?
— Звичайна чемність. Він, очевидно, після довгого робочого дня захоче пити.
Маркус метнувся на кухню, а Сіґмунд лишився у вітальні, щоб зустріти Монса.
— Привіт, Сіґмунде, ти тут?
— Добридень, пане Сімонсене. Ну як вам сьогодні працювалося в конторі? Ви, певно, стомилися?
— Та так, не дуже. А де Маркус? Я приніс йому невеличкий подарунок на літо.
Монс вийняв із поліетиленового пакета футбольний м’яч і показав його Сіґмундові. Тієї миті з кухні вийшов Маркус, тримаючи в руках тацю, на якій стояв келих для вина, наполовину налитий водою.
— Хочеш склянку води, тату?
Монс обернувся. Маркус привітно до нього всміхався.
— Ееееееееееее!
Батько закричав, мов кіт, що заліз на дерево, відступив крок назад, плюхнувся в крісло й, лежачи там на спині, почав щосили стогнати. Футбольний м’яч покотився підлогою й зник під телевізором.
— То ти хочеш пити? — сумирно спитав Маркус.
— Ти… ти… схожий на… маленького лорда Фонтлероя![10] — хриплим голосом зашепотів Монс.
— Та невже, пане Сімонсене? — задоволено спитав Сіґмунд. — Бачите, який він модник.
Монс Сімонсен був людина миролюбна й мав поблажливий погляд на виховання дітей. Оскільки Маркус завжди приходив додому в обіцяний час і ніколи не цупив у стареньких пань сумок, то мав право робити все, що заманеться. Якби він постав перед батьком із зеленим чубом на голові й кульчиками у вухах та в носі, то Монсові, мабуть, на якусь хвилю відібрало б мову, але він, очевидно, не звелів би синові перефарбовуватися у свій колір і зняти сережки. Може б, йому навіть самому закортіло причепити на одне вухо маленького кульчика на знак солідарності з сином. Звісно, він надягав би його лише вдома. Йому не хотілося б, щоб той кульчик у вусі став предметом балачок у нього на роботі. Одначе ці кляті кучері його просто довели до нестями. Монс уже хтозна-відколи не втрачав рівноваги, що аж забувся, як її втрачати, тож саме тому він так і розлютився.
Аж тут він підхопився на ноги і, роззявивши рота й хекаючи, як бик, що готувався до нападу на тореадора, вп’явся в Маркуса очима. Тоді загарчав.
— Тобі подобається моя зачіска, тату? — спитав Маркус, що й досі не переставав усміхатися, хоч і помітив, що в повітрі запахло грозою.
10
Маленький лорд Фонтлерой — кучерявий хлопчик в ошатному костюмчику, герой популярної книжки для дітей англо-американської письменниці Френсіс Елізи Годґсон Бернетт (1849–1924).