Маркус і Діана. Світло Сіріуса
- Автор: Гаґеруп Клаус
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 966-8317-92-0
- Переводчик: Галина Кирпа
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Маркус і Діана. Світло Сіріуса». Краткое содержание книги:
Проте коли Маркус вдає із себе фана й пише листи відомим людям, то ніби перевтілюється. Тепер він не Маркус Сімонсен — він стара-престара осліпла бабуся, чи спортивна зірка, дискваліфікована за допінг, чи самотній мільйонер…
Ця книжка — перша в серії про непередбачуваного тринадцятирічного Маркуса — набула шаленого успіху у світі.
— У кінці почало виходити краще, — сказав Маркус, виймаючи м’яча, що заплутався в сітці.
— Та невже? — неуважливо спитав Сіґмунд і крадькома зиркнув на другий корт.
— Привіт, дівчата!
Еллен Кристина хутенько, мов та мітла, підскочила до загорожі.
— Ну, що?
— Ви не хочете з нами пообідати?
Маркус не йняв віри своїм вухам.
— Лишенько, — промовив він пошепки, але тільки сам себе й почув.
Еллен Кристина засяяла. Начебто їй дісталося сім очок у лото.
— Пообідати? А де? У тебе вдома?
— Ні, в ресторані «Зірка».
— Лишенько, — знов прошепотів Маркус. Трохи голосніше, та однак його так само ніхто не почув.
Ресторан «Зірка» містився в центрі міста, там можна було танцювати. Той ресторан був неймовірно розкішний і дуже дорогий.
Маркус упустив тенісного м’яча додолу. Він поволі покотився до Сіґмунда, а той підняв його і з байдужим виглядом став перекидати з долоні в долоню. Муна теж підійшла до загорожі, і дівчата заходилися шептатися. Еллен Кристина ледь почервоніла на лиці, а Муна недовірливо глянула на Сіґмунда.
— Ти не жартуєш?
— Якщо ви не хочете, то ми запросимо когось іншого. Нам однаково.
Він повернувся до Маркуса, що вже почав був іти. Страшенно повільно, але йти.
— Еге ж, Маркусе?
— Ег-геж, — прокашляв Маркус.
У нього в горлі застряв якийсь клубок. Здоровенний, мов кулак.
Еллен Кристина вдала, немов того не помітила.
— Гаразд, ми згодні. А коли?
— Наступної суботи, — відповів Сіґмунд, — о шостій вечора.
Маркус у відчаї намагався вставити й своїх п’ять пальців, але Сіґмунд випхав його з тенісної зали. Клубок і далі стримів у горлі, і Маркус закашлювався до сліз. Коли вони заходили в гардероб, до нього долинув радісний дівчачий вереск.
— Ти з глузду з’їхав, — простогнав він. — Я не хочу йти в ресторан разом із Еллен Кристиною.
— Це я з нею йду. Твоя напарниця Муна.
— Вона мені не напарниця.
— Розслабся. То всього-на-всього на один вечір.
— Я сном-духом не знаю, як поводитися в ресторані.
— Отож-то. Через те ми туди й підемо.
— А хіба не можна піти вдвох?
— То вже буде інакше.
Маркус розпачливо шукав якогось порятунку, аби тільки уникнути відвідин ресторану.
— У мене нема грошей. «Зірка», напевно, найдорожчий ресторан у місті.
— У мене є, — великодушно відповів Сіґмунд. — Я збирав собі на комп’ютер.
Він підморгнув Маркусові й гайнув під душ.
— Ти не повинен заощаджені гроші тринькати на ресторан! — крикнув Маркус, хоч заздалегідь знав, що відповість Сіґмунд:
— Все для Діани!
— Чи є в нас якісь книжки про правила доброго тону й гарні манери? — перепитала бібліотекарка й зацікавлено подивилася на двох хлопчаків, що стояли потойбіч стойки.
— Так, — відповів Сіґмунд. — Нам хочеться навчитися гарних манер поведінки.
Бібліотекаркою була літня пані, яка пропрацювала в тутешній бібліотеці понад сорок років. До пенсії їй лишалося ще якихось півроку. Вона любила дітей, але їй не завжди подобалися книжки, які вони вибирали читати.
— Ви впевнені, що вам не хочеться чогось трохи цікавішого? — обережненько спитала вона.
— Що може бути цікавішого за книги про гарну поведінку? — поважно відповів Сіґмунд.
Маркус ковтнув слину й кивнув. Аякже, він згоден із товаришем на всі сто.
Пані просто засяяла.
— Твоя правда, голубе. Одначе мало хто у вашому віці це розуміє.
— Атож, — сказав Сіґмунд. — Ми трохи не такі, як усі.
— Охоче тобі вірю, — захоплено мовила пані. — Зараз поглянемо… Звичайно, в нас є давнє видання 1960 року. Але воно завгрубшки майже таке, як Біблія.
— Біблія доброго тону, так-так, — підхопив Сіґмунд. — Я її знаю.
Пані глянула на нього трохи недовірливо. Не завжди легко було збагнути, жартує Сіґмунд чи не жартує.
— Невже ти її читав?
— Я її гортав, — швиденько відповів Сіґмунд. — А чи є у вас щось сучасніше?
— Та-а-ак, у нас є «Гарні манери 90-х років». У ній лише 190 сторінок.
— Годиться. Ми хотіли б узяти два примірники.
— Два?
— Атож, ми хотіли б їх читати в нашому клубі.
Маркус здригнувся. Невже Сіґмунд збирається розляпати бібліотекарці про клуб? Він штрикнув Сіґмунда вказівним пальцем у спину, але даремно. Той і сам уже збагнув, що ледве їх не виказав.