Маркус і Діана. Світло Сіріуса
- Автор: Гаґеруп Клаус
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 966-8317-92-0
- Переводчик: Галина Кирпа
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Маркус і Діана. Світло Сіріуса». Краткое содержание книги:
Проте коли Маркус вдає із себе фана й пише листи відомим людям, то ніби перевтілюється. Тепер він не Маркус Сімонсен — він стара-престара осліпла бабуся, чи спортивна зірка, дискваліфікована за допінг, чи самотній мільйонер…
Ця книжка — перша в серії про непередбачуваного тринадцятирічного Маркуса — набула шаленого успіху у світі.
— Цебто… е-е… в нашому клубі доброго тону й гарних манер!
Тепер пані бібліотекарка від захвату мало не заплескала в долоні. Вона знайшла їм два примірники книжки й запропонувала свою допомогу, якщо їм ще щось знадобиться на цю тему.
Після того як Сіґмунд подякував за пропозицію, а Маркус спіткнувся об шнурки, що забувся зав’язати, вони покинули бібліотеку й бібліотекарку, в серці якої знов зажевріла віра в сучасну молодь.
Маркус лежав у ліжку й читав. Він дійшов до дев’ятої сторінки:
Сьогодні більше, ніж коли-небудь, треба вміти відрекомендовуватися. Перше враження часто буває вирішальним: важливо мати радісний і привітний вигляд і до того ж вимовляти своє ім’я так, щоб інші його запам’ятали — або вручаючи візитівку, або голосно й виразно казати, як…»
Він поклав книжку на подушку. Там йому ще багато чого доведеться вчити. Якщо він чимось у цьому житті й нехтував, то саме тим, що не навчився відрекомендовуватися. Перше враження він, зазвичай, справляв таке собі. Маркус спробував пригадати, коли востаннє мав радісний і привітний вигляд, але нічогісінько не пригадав.
А коли він виразно називав своє ім’я? Ніколи. Похмурий і непривітний, він дожився до того, що його стали називати Мавпусом, і всім, хто його так називав, він не вручав нічого, навіть маленького клаптичка візитівки. От вам і пояснення. Може, тому його й дражнили. Через те, що він не випромінював радості. Він ніколи не бачив, щоб дражнили радісних людей. Власне, досі він думав, що радісні тому й радісні, що їх не дражнять, а тепер збагнув, що було навпаки. Радісні були радісні не через те, що їх не дражнили, а через те, що вони були радісні. Він був жертвою жахливого непорозуміння, і йому навіть у голові не клалося, що розгадка всіх його проблем постійно перебувала ось тутечки, за рогом. У громадській бібліотеці Рюда. Ця невеличка книженція виявилася ні мало ні багато, а практичним порадником, як прожити щасливе життя. Далі він читав, ніби в лихоманці.
«Які є правила для поцілунків у щоку? Цілують ліву чи праву щоку і яку щоку в такому разі цілують першою? Чи треба вустами доторкатися до щоки іншої людини, чи ні? Чи однакові правила в Норвегії та решті країн світу?»
То було надзвичайно цікаво. Коли він зустрінеться з Діаною й не знатиме, в яку щоку треба цілувати, то неодмінно набереться сорому. А в тому, що цілувати йому її таки доведеться, він, на жаль, не сумнівався. Привітна усмішка, виразно промовлене ім’я, цебто Маркус Сімонсен молодший, і поцілунок у щоку — ось те щонайменше, що Діана має від нього отримати. Книжка давала відповідь.
«Непросто зробити це елегантно. Подивіться на членів королівської родини — вони цілують спершу в праву щоку, а тоді в ліву. Завжди спершу притуляється права щока до правої щоки іншої людини, а потім ліва щока до лівої. Дуже важко зробити це бездоганно».
Ще б пак, щоб ви й не сумнівалися! То так само важко, як і танцювати. Абсолютно неможливо ступати в ритм і водночас намагатися думати, як робити правильні кроки. Він переконався в тому на гіркому досвіді школи танців, куди водила його мама, коли йому виповнилося сім років. Тільки він замислювався, як робити крок праворуч, а два ліворуч, у нього виходило все навпаки. Він хитався, мов замислений іноходець, поки всі решта бездумно кружляли туди-сюди в ритмі музики по паркету. «Не думай так багато, Маркусе, — казав учитель танців. — Роби невимушені рухи в такт музики, та й усе». Одначе для того, щоб робити невимушені рухи, треба хтозна-скільки вправлятися. Тепер він уже почав розуміти, що Сіґмундів план відвідин ресторану з Еллен Кристиною та Муною не такий уже й безглуздий. Там він зможе і в тому, і в іншому повправлятися.
З такими думками Маркус поринув у сон, де невимушено й привітно зустрівся з Діаною Мортенсен. І тільки він хотів поцілувати її — в ліву щоку? — як його збудив батьків крик:
— На поміч!
Йому знов довелося вставати і йти уві сні. Аж тут він зупинився й схилився над батьком з робленою усмішкою на обличчі.
— Ой, Маркусе, це ти? А я думав, що… о Господи, Маркусе! Мені снилося таке жахіття… а коли я прокинувся… мені здалося, що ти… вбивця… Ти ходив уві сні?
Монс протер очі, обоє вони стали помалу прочумуватися.
— А мені теж щось снилося.
— Що саме? Ти вельми непривітно усміхався.
— Мені снилося, яким я був привітним, — відповів Маркус.